Розділ «Частина 1»

Маґда спочатку нудьгувала при нім, а потім узяла моду лікувати нерви на термальних водах під Будапештом, де ніхто не почувався обтяженим шлюбними обов'язками.

17.

 устріч Стася й Оскара можна було б вважати нереальною, якби в житті кожного з нас не бувало випадків, коли ми натрапляли на своїх знайомців у натовпах чужих міст, у міжконтинентальних потягах, в піших мандрівках до Святої Землі чи на диких узбережжях теплих морів.

Гробовецького поліціянти затримали випадково — він, як виявилося, був схожий на польського дипломата, що одного дня взяв у власниці готелю п'ять мільйонів корон і обіцяв виготовити паспорта до Америки. І зник. А в кишені Оскара й справді лежало дванадцять паспортів, які йому дісталися з рук Адольфа Гернбаля, адвоката з вулиці Чацького, 1, що вже півроку перебував під слідством (на втіху Юрася Маґдебурка).

Оскар Гробовецький недарма був аптекарем. Він знав: жоден слідчий не може встановити, що робиться в голові підозрюваного, тому почав вдавати млявого, притлумленого, сонливого. Ледве ворушив язиком на допитах — і його повели на обстеження до психіатра. Доки лікар постукував своїм металевим молоточком, охорона втратила пильність. За хвилю півголий чоловік у спідньому обернувся до двох жандармів з проханням відвести його до виходку. Благальний погляд божевільного подіяв...

— Тренуйся, синку, — і ти надуриш наймудріших! — пишався собою Гробовецький. — З виходку легко було вибратися на вулицю, а там хто насмілиться стріляти? Нарід вийшов на проходи не задля того, щоб отримати випадкову кулю!

— А монахи?

— Я на них натрапив аж другого дня під вечір, як виліз з копиці сіна...

— А до копиці як дісталися?

— Під мостом зустрівся з волоцюгами — попросив найбруднішого лахміття. Хто затримає смердючого прошака, що йде з міста?

— Мені все ще не віриться... Я теж ночував під мостом...

Стасьо торкався руки Оскара, його голеної голови.

— Що далі — як вибиратися з халепи?

— Підемо з монахами до Амстердама. Їх скрізь пропускають. Викличемо Беату...

Коли голландець Фрідріх Степпер почав висилати проспекти з обіцянками, що за одного гульдена можна заробити дві тисячі, усі європейські нишпорки вчули в цьому хитру аферу. Річ проста: слід придбати картку вартістю одного гульдена, а чотирьом иншим таку саму картку відпродати. Кожен, хто пересилає свого гульдена на адресу «підприємця» з Амстердама, одержує чотири картки з тим самим дорученням. Коли шоста картка почне свій рух, тоді найперший клієнт отримує свої дві тисячі. А «підприємець» — п'ять з половиною! Чудова арифметика! Щоб особи з другого ланцюга цієї хитрої схеми могли знову заробити по дві тисячі гульденів, треба аби мільйон триста дев'яносто сім тисяч сімсот шістдесят осіб заплатило по чотири гульдени! Зрозуміло, що на цьому заробляє лише «підприємець» ...

З Амстердама прийшли стежні листи до Львова, щоб не проґавили можливу появу Фрідріха Степпера, який уже втік з Голландії, добре поживившись наївними шукачами легкого заробітку. Повідомлялося, що зловмисник може бути в товаристві світловолосого молодика атлетичної тілобудови, який легко розмовляє німецькою, угорською та французькою, заводить знайомства із заможними родинами і має великий успіх у панночок.

Юрась Маґдебурко був переконаний, що утікачі від голландської Феміди прибудуть до Львова хоча б тому, що саме у його рідному місті чи не найбільше довірливих мешканців, які легко ведуться на будь-які пропозиції швидко розбагатіти, скористатися неймовірними винаходами у галузі техніки та різними новітніми препаратами відмолоджувальної або відтовщувальної дії.

Він мав рацію: Оскар саме оповідав Генріху Альбертшулле дотепний вислід доктора Мая з Рочестеру про основні складники людського організму. Чоловіки познайомилися в потязі, що рухався з Варшави до Львова.

— Отож вислід довів, — вдавано по-науковому промовляв Оскар, — що людський товщ вартий сімох куснів мила, із заліза можна виготовити цвяха середньої величини, цукром наповнити малу сільничку, вапном побілити курник, з фосфору зробити дві тисячі двісті сірників, калієм стрілити з однієї діточої гармати, а сіркою обробити від бліх одного пса! І ціна того щастя — аж дві корони!

— Прошу пана, чи можу я покликатися на вас, коли розповідатиму цього анекдота? — спитався Генріх. — Мені доводиться бувати в багатьох пристійних домах...