Розділ «Частина третя 1984–2084»

щоб наміру жорстокого мого

й рішучості незламної природа

не похитнула каяттям.

До персів моїх прилиньте,

оберніть у жовч

їх молоко, о демони убивства![11]

«Класна баба, — подумав Рьонгвальд. — Така переріже горло будь-кому й не здригнеться». П’єса почала йому подобатись, коли зрозумів, що вона про головне, про те, що незагоєною раною сидить у його серці: про зраду і помсту.

Він узяв Мар’янину руку, відчувши ніжний рух її пальців; однак руку вона не забрала. Зрозуміла, що вони з цим шведом однодумці, бо обох лякає невичерпна людська підступність, зрадливість і жорстокість.

Рьонгвальд утямив, що справжнім героєм п’єси є не цей ліліпут Макбет — ганчірка, боягуз, ваганець, тюхтій, зануда і плаксій, а його баба. Згадав чомусь Зару зі Спасо-Дніпровського братства, яка, чув, утопила без усяких вагань ножа в спину монгола з групи нападників Бьорна Ульванга.

Між тим, леді Макбет оголила величезну грудь і, стискаючи її, наче хотіла зцідити молоко на чоловіка, що розгублено стояв унизу, вимовила докірливо:

Груддю годувала я немовля

і знаю, як це любо, коли воно всміхається,

але з ясен беззубих вирвала б я свій сосок

і голову дитяті розтрощила б,

коли клялась, як ти…

З її груді бризнула цівка крові, вкриваючи червоною липкою рідиною Макбета («Томатний сік?» — подумав спецагент): Макбет, наче прокинувшись зі сну, кинувся нарешті вбивати короля Дункана. Мар’яна тихо пояснила шведу, що кров — справжня, замовлена на місцевій бійні.

Режисер майстерно використав скульптури патриціїв, що оздоблювали портал на сцені: під час убивства короля прожектор вихоплював їхні обличчя, сповнені жаху, наче стали вони невільно свідками страшного злочину — і так і застигли навіки, не в змозі отямитись від побаченого.

Однак подальший хід п’єси розчарував Рьонгвальда: захопивши королівську владу, повбивавши (бо була в цьому потреба) купу дорослих і дітей, ця кривава парочка, замість того щоб насолоджуватись владою і багатством, виявила невибачну слабину, почала божеволіти, боятися глюків — дешевих лякалок у вигляді закривавлених привидів, і врешті-решт ганебно програла битву за владу, бо їх, бачите, замучила совість. Цього Рьонгвальд зрозуміти не міг і пошкодував, що викинув гроші на таку старовизну, переконавшись у тому, що Шекспір безнадійно застарів, відстав від сучасного світу, де смішними здаються моральні муки героїв «Макбета».

Звичайно, нічого з цих думок не повідав Мар’яні, тепла рука якої довірливо подавала йому якісь таємні знаки, і тому сказав дівчині, що вражений сучасністю як п’єси, так і вистави; Мар’яні сподобалось його тонке сприйняття Шекспіра, й вона почала розповідати про поетику Фелліні (він ніколи не чув цього прізвища), на якій побудовано виставу.

Він запросив її на вечерю, і вона радо погодилась: знайшли неподалік від театру порожній ресторанчик (Рьонгвальд переконався, що за Мар’яною не йдуть агенти AISI, з презирством подумавши про цих лінивих макаронників, які навіть у своїй державі не можуть упіймати придурка з України) і замовили карпачо з тунцем і крабові котлети, запиваючи це холодним білим вином.