Розділ «Частина третя 1984–2084»

В останні роки Омар не давав інтерв’ю, його місцезнаходження було невідоме, а зображення шейха не з’являлися ні в Мережі, ні на TV, ні в газетах. Лише Ватикан надав Гайдуку під час його січневої поїздки до Риму останнє агентурне фото Омара аль-Бакра: змарнілий, наче висхлий у пустелі, сивіючий чоловік у чорному тюрбані; важко в цій людині було пізнати молодого сяючого красеня з Гарварду. Незрозумілою і лякаючою була одна деталь: праве око Омара з невідомої причини було заклеєне тонкою плівкою тілесного кольору. Консультанти-окулісти контррозвідки висловили кілька версій, але то були лише здогади.

45

Герман Фатхулін жив на Стрілецькій вулиці, недалеко від Національного управління внутрішньої безпеки. Відтоді як влада Києва після військового перевороту заборонила рух автомобілів усередині історичної зони міста (дозволено було, як виняток, пересування в невеличких одно- чи двомісних електрокарах), довелося користуватися системою підземних тунелів, якими рухались вантажівки постачального сервісу, тролейбуси, карети швидкої допомоги та інший транспорт. Набравши таємний код на дверях технічних служб, можна було легко потрапити до спецтунелів, що вели в підземні бункери контррозвідки. Фатхулін, який терпіти не міг вологого повітря київських тунелів, мусив користуватися ними: у 2083 році він несподівано отримав від організації «Глобальний джихад» електронне послання, в якому повідомлялося, що він, тоді ще підполковник Фатхулін, за зраду ісламу, загибель Ізабелли-Нурі та моджахедів у Бориспільському аеропорту в ніч на 1 серпня 2077 року шаріатським судом іменем Аллаха засуджується на смерть.

Назарова негайно доповіла про це Гайдуку, і той наказав посилити охорону Фатхуліна, змінити йому прізвище (став називатися Аристархом Поляковим) й періодично змінювати зовнішність шляхом застосування масок із полілату.

Тоді ж постало питання — звідки джихадисти дізналися електронну засекречену адресу Фатхуліна? — відповіді на яке до певного часу так і не було знайдено.

У вівторок, 1 лютого 2084 року, полковник Фатхулін прокинувся рано-вранці, коли в домі всі ще спали; тихо босоніж прочалапав на кухню, де заварив собі зелений узбецький чай, під гіркого присмаку якого народжувалася туга за Батьківщиною — за сухим повітрям узбецьких пустель, за пиловими буревіями і глибочінню синього неба, за глинобитними мазанками і запахом дозрілого винограду. Підійшов до вікна — зимова темрява на вулиці доповнювалася монотонним гамором зливи — чи то рання весна, чи пізня осінь.

Фатхулін згадав, що цей день несе йому велику радість — день народження сина Тимура, якому сповнилося шістнадцять років; подарунок — надсучасний лептоп із підключенням до космічно-світової Мережі — лежав у кабінеті полковника. Згадка про день синового народження наповнювала серце Фатхуліна радістю, яку потьмарювала вчорашня сварка з дружиною Ніною, яка, клята баба, дізнавшись заднім числом про його роман з Ізабеллою-Нурі, вчинила йому черговий скандал. Сварки загострювалися, як тільки бачила його в масці з полілата, в якій набував рис білявого, нічим не примітного поліщука — Ніна, не можучи звикнути до того його нікчемного вигляду (бо виходила заміж за чорнявого красеня-узбека, а не якогось іванківського алкаша-бригадира), починала кричати, що він, мабуть, завів собі нову кралю, і ніякі оперативно-маскувальні міркування не могли її переконати.

Допивши вистиглий — і від того ще гіркіший — чай, Фатхулін швидко зібрався на роботу, поки Ніна не встала й не почала поратися на кухні, сердито грюкаючи каструлями і сковорідками.

Ніна з пухкої, як свіжа булочка, дівчини, солістки хору «Авіатор», що співала тоненьким голоском «Ой не світи, місяченьку, не світи нікому» — а сама заквітчана, в яскравому українському строї — очей не відірвати — перетворилася на опасисту молодицю, вічно всім невдоволену, зі скаргами на болі в спині, суглобах, ногах, голові, печінці та інших органах, яка знищила всі його сподівання на тихе сімейне життя. Він подумав, що іслам правий у своєму ставленні до жінок, які, особливо в Україні, отримали потворну владу над чоловіками; якби з’явився новий Маркс, він описав би не класову експлуатацію людини людиною, а підпорядкування чоловіків жінкам.

Фатхулін вийшов у двір, де чекав на нього охоронець із розкритою парасолькою; двір походив на дно водойми, дощ гучно барабанив по залізних контейнерах для сміття та пластикових поверхнях дитячого майданчика. Вони сіли до малого електричного кару і через темний під’їзд виїхали на Стрілецьку й доїхали до Рейтерської, звернули ліворуч, прямуючи до Володимирської вулиці. Час від часу Фатхулін дозволяв собі пересуватися по поверхні, не спускаючись у плетиво тунелів. Розумів, що шанси загинути нагорі чи в підземеллях однакові. Все залежало від волі замовника, інформованості навідника та спритності виконавця замаху. І від збігу випадкових обставин. Сьогодні їм пощастило — проїхали порожніми дощовими вулицями без затримок і пригод.

У приймальні Управління його зустріла оперативна чергова — мовчазна, похмура і від того ще більш приваблива лейтенант Наргиз Асадова, вдова сирійського історика, вбитого джихадистами під час захоплення університету в Дамаску.

Не дивлячись на Фатхуліна, Асадова повідомила, що з Острова надійшов документ із «червоної папки» і вручила йому флешку, коди доступу до якої мали три людини — Гайдук, Назарова і Фатхулін.

Наказавши нікого до себе не пускати, Фатхулін заглибився у дешифровку документа. Це було повідомлення його найціннішого агента зі штабу шейха Омара аль-Бакра, так званої Deep throat (Глибокої глотки), кличка Рауль.

Фатхулін познайомився з ним у Бухарі, коли йому було дев’ять років. Ходили з Раулем до медресе, вивчаючи Коран і арабську мову. Рауль, хворобливий темно-рудий підсліпуватий хлопчик в окулярах, був предметом злих жартів і знущань з боку учнів медресе, які незлюбили його за те, що був найздібнішим і дорослі пророкували йому кар’єру видатного богослова, казали, що стане колись імамом. Діти не могли Раулю вибачити цього і дражнили його «імамом». Але Герман — безперечний лідер класу, гарний спортивний хлопчик, звернув увагу на малого відлюдника, пожалів його, запропонував дружбу і захист.

Вдруге Герман Фатхулін, під той час слухач Розвідувальної академії імені генерала Марченка, побачився з Раулем в Бухарі, відвідуючи свою родину: Рауль залишався таким само хворобливим юнаком, так само дивував учителів Ісламського університету геніальними здібностями; але в характері його щось змінилося: відкрився Герману, що ненавидить режим кривавого Кара-хана, бо диктатор та його поплічники спотворили іслам, перетворили миролюбну релігію на знаряддя вбивства — і ця рішучість, раніше не бачена в характері Рауля, найбільше вразила Фатхуліна.

Рауль попросив свого друга допомогти молодшій сестрі Ділбар, яка страждала на вроджену ваду зору. Фатхулін запросив що хворобливу, сором’язливу, негарну дівчину, схожу на брата, приїхати до Києва, де влаштував її в офтальмологічну клініку «Новий зір» на Нивках. Дівчині зробили складну операцію, і весь цей час Фатхулін відвідував її, а коли вона одужала — привіз букет червоних гвоздик, щоб порадувати її яскравими кольорами. Рауль, який приїхав до Києва за сестрою, не знав, чим віддячити Фатхуліну. Така нагода трапилася в 2079 році, коли друзі зустрілися в Аммані — Герман як військовий аташе при Посольстві України-Руси, Рауль — як радник шейха Омара зі справ об’єднання сунітів і шиїтів. Визнавши, що Омар, яким він спочатку захоплювався, не набагато кращий за Кара-хана, Рауль погодився інформувати Фатхуліна про все, що відбувається в штабі Омара. Найскладнішим було організувати надійний зв’язок. Врешті-решт, управлінням електронної розвідки була розроблена індивідуальна, тільки для цього випадку надтаємна програма під кодовою назвою «Нектар», гаслом якої стали слова 16-ї сури Корану: «Твій Господь навіяв бджолі: зводь житло в горах, на деревах і будівлях. А потім споживай всілякі плоди та слідуй шляхами твого Господа, що підсильні тобі». Програма полягала в тому, що «бджілка» (команда хакерів) збирає закодовану Раулем інформацію на численних богословських сайтах «Глобального джихаду», де регулярно з’являлися публікації Рауля — й приносить мед інформації на Острів, звідки нерозшифровані повідомлення Рауля передавалися Фатхуліну. Інколи інформація містилася навіть у посланнях самого шейха Омара, які складав Рауль.

Скінчивши розшифровку тексту, Фатхулін подзвонив додому. Почув сонний голос жінки.

— Ніночко… я тебе вітаю. З Тимуром…

— Чому ти так рано пішов? — спитала Ніна, і в голосі її не було злості, тільки легка образа. — Навіть не поцілував.

— Вибач, будь ласка. Викликали.