Розділ четвертий Ласкаво просимо до божевільні

— Божий, — почулося у відповідь. — Сталося так, що я сам шукав нагоди зустрітися з вами. Нарешті познайомитися.

— Яка нагода? Чому — нарешті?

— Та ну, пане Кошовий! Заочно я з вами давно знайомий. Хоч останніми роками частіше буваю за межами Львова, чутки про ваші подвиги доходять і до нас, лікарів.

— Ой, які там подвиги...

— Скромність прикрашає, — кивнув Ліщинський. — Та не всіх, скажу я вам. Поліція не могла дати раду там, де ви впоралися, без перебільшення, блискуче. Маю на увазі ту історію з убивством доньки Леона Радомського.

Віко сіпнулося. Повз увагу професора це не проскочило — не стримався, націлив пальця на Климове лице:

— У вас нервовий розлад, пане Кошовий. Не такий страшний, явно задавнений, вам не дошкуляє. Та в окремих моментах, я б сказав, реагує на окремі подразники. Я маю рацію?

Кошовий знову зиркнув на Шацького. Той мовчки розвів руками.

— До певної міри, — відповів Клим стримано.

— Так про подразники. Що я сказав такого, від чого ви напружилися чи засмутилися?

— Я не маю жодного стосунку до трагедії в родині Радомських, — сухо мовив Кошовий.

— Та ну! — професор щиро реготнув, раптом, ніби згадавши про щось важливе, ступив убік, жестом показав на крісла. — Прошу, роздягайтеся, влаштовуйтеся. Зараз принесуть каву.

Шацький першим кинув пальто на спинку крісла. Кошовий почепив своє на вішак. Гості прилаштувалися навпроти столу господаря кабінету, і щойно той взяв дзвінок, аби закликати когось із обслуги, Клим зупинив його:

— Чекайте, пане професоре. Не треба клопоту.

— Та облиште, який там клопіт. Маю пригостити вас чимось, закони гостинності і в нашому невеселому закладі діють.

— Вірю охоче. Дякую. Але ми й без того крадемо ваш час.

— Аби я цього не хотів, ви б його не крали, — тепер Ліщинський вже не посміхався. — Бачу, є якісь моменти, пане Кошовий, котрі не з’ясовані для вас?

— Так. Хоча б оця згадка про мою участь у справі панни Рад омської. Дворічної давнини, до речі.

Рипнуло — це Шацький посунув своє крісло трохи далі, аби краще бачити обох поважних співрозмовників й при цьому не заважати їм власного присутністю. В унісон глянувши на нього, адвокат і професор знову повернулися до перерваної бесіди.

— Ви напевне знаєте, пане Кошовий, що Дана Лилик, яка зізналася в тому вбивстві, мала захисника в суді, — сказав Ліщинський.