Розділ «Брія»

Оповів раббі Хія, як у видінні його крилатий янгол Матат говорив про Творця: «Не минає й дня, аби не згадав Він про малхут, скинену в прах. Згадуючи про неї, Він б’є в триста дев'яносто небосхилів, і вони здригаються перед лицем Його гніву. А Творець плаче про шхіну, малхут, яка впала у прах».

Ми знаємо, як тяжко вигнанцям, що не мають надії повернутись додому. Та чи знаємо, що відчуває Той, хто вигнав нас, Той, хто збудував стіни й повісив запони? Залишатись єдиним і довіку розділеним мусить той, хто дає волю частині себе, свободу вибору тому, кого любить.

Шхіна — «та, що мешкає», слово, що має спільний корінь із мішкан — помешкання. Цариця мешкає серед нас, і вона ж — храм, вона — дім Творця серед його народу. Домівка, котрої прагнемо ми, цариця, за якою плаче Творець.

Недосконалі, але створені за Подобою, ми відпускаємо частину себе, аби поселити її в домі любові. Буває, в гніві чи в нестямі ми відштовхуємо її, прирікаючи на вигнання. І малхут іде від нас, і щодня тьмянішає небосхил.

— Так, значить, справдилося моє пророцтво, — мовила циганка, куштуючи терпкий, духмяний джин.

— Та справдилося, холерне, — похмуро визнав Ян.

Після замаху на шибеника-шефа станція принишкла, як миша під віником, тож ніхто й не глянув на Яна, котрий, замість катуватись добором музики, замкнув свою фонотеку й подався пиячити. Іда привела приятеля до невеличкого генделика під життєствердним назвиськом R.I.P., «спочивай у спокої», себто, скорочення, котре, викарбовують, переважно, на надгробках. Попри заклики «впокоїтися», публіка галасувала, конкуруючи за радіопростір з потужним ревиськом «Аеросміт». І однак тут було затишно, хоча із тишею цей затишок не мав нічого спільного.

— П-піфія, — несхвально додав ведучий, — і вгадала ж, на мою голову…

— Я — вгадала? — розсміялася Іда Кролева, — та я знала це від самого початку!

Ян припинив гіпнотизувати зеленаве око вузького келишка.

— Тобто?

— Я давно знала, що Гадюка запропонує тобі станцію. Старому вже зле від високих частот, і він чекав лише на зручну нагоду здихатись докуки. До того ж, він, здається, збирається одружуватись.

— Ти звідки знаєш?

Циганка повела плечима.

— На картах розкинула.

Ян невесело усміхнувся, роздумуючи про те, що іще місяць тому він розцілував би пронозу-циганку й виконав би дикунський танок навколо стола. Тепер його не тішило ані нагле виповнення мрій, ані Гадюччине полюбовне щастя.

— І він іще вередує! — здивувалася ворожка. — Хіба ввічливо дарованому конику в зуби заглядати?

— Ну, Кассандро… — лукаво всміхнувся Ян, — а троянцям ти радила інакше!

Іда закопилила криваво-червоні губки, потім не втрималась, розсміялась і махнула заклично до кельнера, забринівши намистами, наче танцювальний бубон.

Через галас та дзенькіт Ян не відразу почув виклик телефону. Апарат, проте, напосідав, ледь не обірвавши власникові кишеню.