Розділ «Брія»

Ян торкнувся білого знаку на поличці. Що сказав би Мартин? Пальчики… Авжеж. Янів вказівний палець ледь не вдвічі ширший за кривий білястий обвід.

Кров гупнула йому аж у вухах… Перетовклось би! Дурень! Цей знак залишила тут тонка дамська ручка, і Ян знав одну лише даму, що могла би при нагоді бути ще й хитрим молодиком з папіроскою.

Не глядячи, Ян підхоплює телефонну слухавку і набирає номер. Тиша. Ну звісно. Проте зараз, всупереч здоровому глузду, йому здається, що він бачить її, у темній вітальні, серед червоних подушок з золотим шиттям. Вона знає, що він знає, і тонка усмішка зміїться на її вустах.

П’ЯТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Повідав Раббі Шимон, як просили праведні милосердя в Творця. «Я створив світ милосердям, і світ стоїть на ньому, — відповів Всесильний. — Проте, якщо не матимете милосердя до бідних, світ буде зруйновано». Янгол милосердя і янгол справедливості судять кожного перед Творцем, і коли не бачать добра в серці провинного, то віддають його до рук обвинувача, аби вберегти світ від загибелі.

Кожен, і пророк, і грішник зустрінуть свого обвинувача у світі прийдешньому, і спитає він: «Що зробив ти, коли міг допомогти нужденному?» Навіть одного з патріархів було покарано за його байдужість, і дружина його загинула, не знісши горя. Коли так, то на що сподіватись нащадкам, чиє милосердя точно зважене і заховане від нужденних за міцними замками?

Наші судження занадто розважливі, наші поривання прораховані наперед. Що я матиму з того, коли подам руку заслаблому? Що дістану в подяку від голодного? Чим віддячить мені той чи та, кого роблю щасливим? Цей розрахунок далекий від милосердя. Це — суворий суд, не пом’якшений любов’ю. І кажуть мудрі, що постане з цього суду Сітра Ахара, батіг гніву, який знищить все живе.

Немилосердний ранок висмикнув Яна зі сну, наче рибу з води: підскочивши та розплескавши рештки сновиддя, страждалець насилу розідрав повіки. Поряд, вимагаючи уваги, надривно репетував рибалка-телефон.

— Катастр-рофа! — гірською лавиною загуркотіло в слухавці, — Гадюку! Нарешті! Забили!

— Що?!

— Я к-казав! Казав тобі! І от!

Ян розпачливо позіхнув. Ну чому всі важливі новини неодмінно сиплються на нього спросоння?

— Казимире, що сталося?

— Кажу ж тобі! Глухий?! Смер-рть! Від нещасного випадку! Унаслідок убивства!

— А! — Ян ошелешено труснув головою. — Тобто, як це?

— Тр-руп, кажу! Все! Їду звідси! Геть!

— Та що ста…?!

Так і не дочекавшись належного шоку і зачудування, Казимир, вочевидь, кинув слухавку. Ян помацав вухо, роздумуючи, чи не звернутись йому до лікаря на предмет легкої контузії. Казимир був неперевершений — стихійне лихо, як не крути. А проте, горлопан міг і не подзвонити, збагнув Ян. Легко. Замість транслювати кримінальну хроніку, сів би тихенько на літак, та й чкурнув би кудись у вирій. І однак подзвонив. Лицар Казимир Діжка.

Підіпхавши подушку, Ян замислився. Що його тепер? Панікувати? Спати далі? Попри усі тривожні вісті, сон містив у собі солодшу принадність, і Ян уже готовий був махнути рукою на надокучливе світове зло, як телефон знову здійняв панічний лемент.