Розділ «Єцира»

Ведучий зневажливо повів плечима. Де вже йому, з його непоказним пожитком, дбати про такі матерії?

— Ну гаразд. Припустімо, банкір був потрібен Левінові для його сумнівних оборудок. Але навіщо, в такому разі, Левін був потрібен банкірові?

Слідчий заходився мацати по кишенях у пошуках цигарок. Ян скептично підняв брови, пам’ятаючи, що його товариш кинув курити більш як рік тому.

— Та знаєш… — непевно мовив Мартин, так нічого й не намацавши, — є одна річ, яку я не взяв до уваги. Шварценберг почав брати приватні уроки не до свого вояжу в Сирію, але після. Він оповів мені щось таке, від чого мені схотілося здати його не есбе, але доброму лікарю на шокову терапію. Мовби… мовби, світ має кілька прошарків і… — Мартин знов вирушив у подорож по кишенях, цього разу більш успішну, бо на світ божий з’явився пошарпаний записничок, — точніше, ось як він сказав: «Є чотири світи, що передують світу одвічному: Асія, Єцира, Брія та Ацилут. Кожен, хто здолав махсом, тваринну байдужість, перебуває в одному з цих світів, недосяжний для тих, що спинилися на іншому рівні». Якось, прийшовши до банку в справі, Левін згадав йому про своє захоплення, а там і про ці світи, як їх бачить каббалістична традиція… Банкір сприйняв його буквально. Він собі вирішив, що, вивчивши якихось там замовлянь, він стане недосяжним для своїх е-ее… недоброзичливців. Отаке. Хочеш вір, а хочеш — ні, але саме Шварценберг привів навчатися кількох своїх знайомців, котрих мучив той же клопіт.

На якусь хвильку запала мовчанка.

— Сумно це, друже, — зрештою зітхнув Ян, — всі ми, очевидячки, лишаємось дітьми, з належною дитинству наївністю і сподіванням на диво. Де ж це дивуватися — як каже один мій знайомець, — що хтось взявся зробити на тому маленький бізнес…

Мартин погодився. Більше того, здавалося, Янова велемудрість знешкодила якісь його власні сумніви, отож, відкинувши бентегу, змучений слідчий замовив нарешті пива. Вечір всідався зручніше, готуючись добряче відпочити.

І все ж, згодом, слухаючи Мілину схвильовану оповідь про подружчині походеньки та новий фасон спідньої білизни, Ян згадав Мартинову історію про розшарований всесвіт. Він вирішив, що та химерна теорія мусить-таки мати в собі частку правди. Давнім каббалістам, схоже, вдалося знайти навдивовижу точну метафору.

ДРУГА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Сказав Раббі Хія: «Найвищий закон біна поміщено в таємній залі, де приховані, один над одним, величезні скарби. І хоча в цій залі сховано все суще, найголовніше міститься в ключі, який відкриває і закриває ворота».

Як сказано, п'ятдесят воріт закривають доступ до біна-розуміння. Ці ворота звуть іще бажаннями; розкривши їхню природу, ми звільняємось від них, відімкнувши дорогу світлу.

Але п’ятдесяті, останні ворота, неможливо відімкнути, не маючи ключа. Коли шукаємо ключ заради скарбів, не знайдемо, бо ключ і є найголовнішим скарбом, прихованим за воротами. Неможливо розкрити таємницю творіння одним лише бажанням. Розгадати її можна, лише знаючи відповідь.

Нам, отже, не лишається нічого іншого як наново створити ключ.

До того ж часу змушені ми стояти перед воротами, чекаючи на прозріння. Хтось відвертається в несилі та відчаї. Хтось щоразу повертається, намагаючись відімкнути ворота новими здогадами. А хтось іще створює інші ворота та інший ключ, що не має нічого спільного зі Святою Таїною. Облудна мудрість тішить себелюбство, і, отже, веде до загибелі.

Хто ж я, нарешті, — подорожній, що смиренно чекає коло брами чи зухвалий злодій з фальшивим ключем?

На пригірку, звідки виднілося розгонисте плесо ріки та гостроверхі стріхи лівого берега, височів монастир кармеліток. Кілька сірих корпусів із вузькими вікнами, готичні вежі старовинного собору. І пивниця. З промовистою назвою «Відьма».

— Тобі сподобається, — пообіцяла Лея Браха, штовхаючи двері.

Вони віднедавна перейшли на «ти», і сталося це швидко й непомітно, без «брудершафту» з чоломканням чи яких інших вульгарних церемоній. Дивовижно, але в церемоніях взагалі не було потреби, як то ведеться у давніх знайомців чи навіть рідні.

Ян притримав важкі дерев’яні двері, пропускаючи супутницю в духмяне тепло затишної господи. Тут царював яблуневий дух, рухливі тіні вогнища та пишнобарвність плетених килимів. Коли й правда господу тримала відьма, то, певно, добра й маєтна — унаслідок вмотивованих виявів громадської пошани. Щоправда, така щільна спорідненість з монастирем дещо збивала з пантелику.