Розділ «Єцира»

Ведучий труснув головою, аби відігнати ману. Марна річ, звісно.

— Левку, — запротестував Ян, — чого не йдеш додому? Там уже тобі й кава, і чай з цукерками…

— Не можу, — підібравшись ближче, зізнався поет. — Я щойно з Бродів… А вдома спить одна зла жінка. Коли я її розбуджу, буде кта… каклі… катаклізма!

— Он воно що! — розкумекав Ян. — Ну а чого сам себе не пригостиш? Ще на тому тижні подруг якихось по рестораціях вигулював…

— Хто — я? — вищирився Левко Шах. — То вони мене вигулювали, коли хочеш знати.

Талант слід цінувати і е-ее… частувати. Кавою, приміром. А?

— Ну-у… — тут раптом Янові сяйнуло, що в нього вдома теж мешкає жінка, котрій, либонь, цікаво буде знати, де це він пропадав вчора ввечері перед чергуванням, — ну гаразд. Якщо ти, звісно, знайдеш бодай один відчинений о такій порі генделик…

Поет переможно крекнув і взявся показувати дорогу. Генделик і справді знайшовся, проте такий, до якого Ян за інших обставин ніколи й не зазирнув би — темний закамарок з тюлевими завісами і дешевим питвом.

— «Амур» працює цілодобово! — похвалився Левко.

— Хто? — отетерів його супутник.

— «Амур». Так зветься цей милий закапелочок.

— Чому — «Амур», заради всього святого?!

Левко Шах задумливо насупився.

— Ну бо… кохання — воно як дешевий коньяк, — знайшовся поет, — вставляє, як дурне, а по тому голову ломить, і сам не тямиш, яким робом опинився в чужому ліжку. Ха! Послухай, якого вірша я склав! Оце щойно в поїзді, про одну тут-во даму…

Ян замружився, передчуваючи тяжке випробування.

— Обіцянки в білянки

Манірно-оманні

Мов дурман сподіванки

Лимонної манни

Забаганки в білянки