Розділ «Єцира»

Слід було йти спати, доки провина не ковтнула його разом з капцями.

Сон видався чудний та бентежний — про старого небіжчика, який шукав, а все ніяк не міг вибрати собі пальто. Лея Браха, кравчиня з Йозефова, квапила його, просячи зробити вибір, доки не настала субота. Небіжчик лютився, але вибрати був не в спромозі… Маячня, словом, лиха й каламутна, по якій лишається хіба бридкий присмак та щирий подив.

Прокинувся Ян по обіді й решту дня вирішив збавити в темному кутку «Гладоморні», вдаючи з себе неприкаяний привид. В напівмороці господи особливо гостро тхнуло середньовіччям, а вечір, глевкий і попелястий, якраз налаштовував на похмурі споглядини. Озираючи відвідувачів, Ян мимохіть вдався до винайденої Леєю методи — умоглядне перевдягання зустрічних у якісь більш промовисті костюми. Оно сидять двоє кремезних дядьків, зосереджено поглинаючи пиво — їм би залізні кіраси городових, а шоломи з гребінцем якраз би покласти поряд, коло тлустих пивних гальб… Зажурено розглядає склянку сивий чоловік — він би дивився цілком інакше в оксамитній мантії з печаткою магістратського упорядника на шиї… А ось, гепнувши дверима, вдирається до господи лихий і суворий молодик — цьому би чорну інквізиторську рясу…

— Здоров, Мартине! — привітався Ян.

Лихий молодик буркнув щось невиразне і гепнувся поряд.

— Допекла мене вже ця триклята служба, — зізнався Мартин, — притулок виродків! Цирк на возі!

— Ну, е-ее… бачу, з повноцінним спілкуванням в тебе не склалося, — спостережливо виснував Ян. — А граф Ігнац? Невже не спромігся на дотепну бесіду?

— Відібрали в мене старого волоцюгу, — з журливою ніжністю відказав слідчий.

— І тепер твоє серце розбите… Але хто ж це тебе так? Лиха доля?

— Угу. Есбе.

Ян осудливо цикнув.

— Брутальні покидьки. А нащо він їм здався?

Мартин дратівливо пирхнув.

— Та сам подумай. Коли є підозра, що він самопалами з-під поли торгує, та ще й закордон, в обхід, так би мовити, національного інтересу… А я ж, вважай, все зібрав, покраяв та й поклав до їхніх зажерливих писків! І замість до ніг мені припасти за виконання їхньої ж роботи, мені ще й дорікають! Ну не дурня?!

— Не те слово, — зітхнув Ян. — Так що, виходить, це він і єврея закатрупив?

Слідчий втомлено затулив очі долонями.

— Не знаю. З тим Левіним взагалі якась маячня… Він, виявляється, непогано заробляв на цих своїх приватних уроках… А гроші потім, користуючись знайомством з банкіром, перераховував невідомокуди.

— Куди це — «невідомокуди»? — здивувався Ян.

Мартин глузливо посміявся.

— Знаєш, що таке банківська таємниця? Анонімний офшорний рахунок? Чув, може, неотесо?