Розділ «Асія»

— Зараз! Лише двері відчиню!

На порозі — Янова пестунка, молодша сестра Марічка зі своїм законним чоловіком на ймення Франц Канюк. Чого вони побралися — то для Яна і досі була страшна і незбагненна таємниця. Вона — іронічна красуня на тонюсіньких «шпильках»; він — марудний педант, з гидливим виразом широкого лиця. Він був лікар, до того ж лікар комерційно успішний, тож Марічка не мала чим журитися, але Янові все ніяк не вдавалося зростити в собі щиру прихильність до свояка.

— Привіт, Янчику! — з радісним зойком сестра повісилась йому на шию. — Як я тебе вітаю — то страшне! Твоє свято — моє свято, твої подарунки — мої подарунки! Ой, та жартую! На, тримай!

Марічка тицьнула йому оздоблений стрічечками пакунок — то виявилася груба книжка, прикрашена негритянськими пиками та саксофонами.

— Міцного здоров’я! — вагомо додав Франц, потискаючи ювілянтові руку. Лікарева велика долоня, несподівано м’яка, як теплий віск, і Ян відсмикнув свою руку так швидко, як дозволила власна убога чемність.

Привітавшись із Казимиром, Франц одразу ж узявся докладно оповідати про останню гру в сквош з якимсь видним діячем з Градчан; Діжчина пасія, розчувши слово «міністр» хижо поводить ніздрями, присуваючись ближче до оповідача.

Щойно Ян простяг був руку до пляшчини, пролунав іще один дзвоник.

— А кого ми чекаємо? — прогуркотів Казимир.

— Та ж Мартина, — зітхнув Ян, прямуючи до дверей.

— А, цей твій жахливий друг… — тихо поскаржилась Міла.

Ян глипнув на неї з позірним обуренням, вона скривджено усміхнулась у відповідь. Мартин Цуг вже неоднораз ставав предметом їхніх дозвільних сперечань. Бо ж і справді, він таки був жахливий — єдиний з Янового класу, кого принадила брудна і невдячна служба правоохоронця. Був він, до того ж, кремезний, запнутий в чорну шкіру, з лискучим голеним тім’ям, схожий водночас на затятого рокера і найманого душогуба.

— Здоров, Янку! Вибач, мене тут затримали справи е-ее… карного характеру.

І попри все, він умів посміхатися привітно і приязно, мов маля над розбитим горнятком.

— До нас завітала Кримінальна Хроніка! — зраділа Марічка. — Як там твої небіжчики?

— Та… не скаржаться, — одповів Мартин, обтрушуючи мряку з плаща. — Десь тут я мав для тебе, Янцю, подарунка…

Ніяково всміхнувшись, прибулець заходився порпатись у кишенях. За мить на світ з’явилися великі й страшезні на вигляд наручники. Гості зареготали, Міла бридливо закотила очі.

— Ой, це звичайно, не воно… але, коли тобі треба, то можу віддати, — Мартин запитально глянув на іменинника, — ні? Е, дурний! Я тут одних знаю, з руками б відірвали…

Нарешті Мартинові вдається знайти подарунка — пляшку зеленої розкоші, що її варять з дикого гірського полину.

— Не знаю навіть… Це, в мене тут — речовий доказ, — вагаючись, промовив гість, — доказ моєї невмирущої поваги до іменинника. На ось, тримай, паскудо!

Ян дбайливо взяв до рук пляшку абсенту, уявляючи собі тихі посиденьки на горищі в товаристві однодумців. Ні, Мартина просто неможливо не любити…