Розділ «Асія»

Ввімкнувши запис, він відкидається у зручному кріслі. Північ. «Майже північ», Біл Еванс. Альбом, вперше записаний в шістдесят третьому, відтворений в дев’яносто сьомому…

Старий на підвіконні нашорошує вуха. Та це ж його партія! Дует дощу й фортепіано… Імпровізація. Вступаємо з другої цифри…

Ведучий «Нічниці» на мить стуляє повіки. Його слухачів мучить безсоння та одвічні питання, а вночі… Вночі простіше отримати відповідь. Навіть якщо її не існує.

ПЕРША ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Сказано у Книзі Сяйва: «Усі іскри походять від Вищої Іскри, від потаємності потаємного. Всі вони — сходинки осяяння. Всі підносяться на один щабель, всі увінчані єдиним словом. Воно та ім'я Його нероздільні».

Світ було створено досконалим у єдності своїй, але відділивши добро від зла, світло від темряви, Творця від тіла душі своєї, ми порушили єдність світу, союз між бажанням і здійсненням, суттю й розумінням, прагненням та ціллю. Світ відтоді — розбита чаша, на денці якої годі шукати вміст аж доки не бути зібрано всі уламки, виправлено згубу зла та гордині.

Святий Творець у милосерді своєму зберіг зв'язок між нами та Світом Безмежності, звідки походять бездоганні душі та чисті бажання. До падіння в багновицю себелюбних прагнень ми приймали своє призначення, як око приймає світло, нині ж між нами та Творцем — високі сходи, подолання яких — умова виправлення світу та звільнення духу від оболонок нечистоти. Ці сходи нетлінні й незримі, і тільки мудрим, що ввійшли у ворота величі Всесильного, відома дорога сходження.

Шлях виправлення має багато сходинок, чия суть — любов і страх, сила й милосердя, а вершина — розуміння й мудрість. Єдине гідне приречення — подолати сходи, з’єднавшись зі своєю світлою стороною у сяйві Безмежності.

В тому, що з ним коїлося були винні вежі, і більше ніхто. Гострі й високі, оздоблені фіалами й пінаклями, величні й погордливі, мов королівська варта, вони владно висмикнули його з домівки, вклавши в голову замість звичної певності гонористу бентегу. Вперше побачивши їх, Ян назавжди утвердив у серці їхню подобу — символ здійснення потаємного, котре годі вимовити словами. Та збігали роки, а він так і не збагнув, чого ж йому слід було прагнути, аби випростатись аж до неба урівень з вежами. Від того часом хотілося волати й тікати світ за очі аби не бачити того знаку нездійсненого і нездійсненного. Натомість він винайняв собі оселю з вікнами просто на дахи, химери і шпичаки веж. В гарну погоду їх можна було нарахувати зо три десятки — по вежі на кожен рік його невдатного життя.

— Янцю, котику!

Він скинувся, мов кіт-безпритульник, сполоханий різким погуком. Міла, хто ж іще… Лялька з очима мадонни, пухнастий зайчик в плетених панчішках… Він любив її, жив з нею, але іноді — от як зараз — йому хотілося схопити її і перекинути догори дригом. Ану як скаже «мама» абощо…

— Кицю, скоро вже гості прийдуть, а ти ще…

Неждана лють іскрить зіпсутим дротовинням.

— Не клич мене так! Скільки можна казати?!

Вона відступає на крок, в очах, за лискучим чорним пасмом — боязка дитинна образа.

Він зітхає, пригортаючи її до себе.

— Та вибач, вибач, це мене щось перемкнуло… Ну ти ж знаєш, я не люблю, коли ти мене так звеш…

Тоненькі пальчики легко смикають його за пелехаті бакенбарди, котрі Міла у запалі веселощів чомусь називала пейсами.

— Та що ж я зроблю, коли ти і справді, як кіт… Сичиш, пирхаєш, а раптом що, так і дряпнути годен — ну котисько ж і є…