Розділ «Асія»

— Вертайся з перемогою! — побажала вона, звично відпроваджуючи героя на щоденний герць.

— Чекай, я принесу тобі голову свого шефа! — грізно вибалушившись, пообіцяв Ян, по чому поцілував Мілин кирпатий носик і поквапився зачинити за собою двері.

А що, незлий був би трофей — голова шефа, ницого підступного змія… Золотої гадюки, як кликали його проміж собою трударі радіо «Драйв»… Петро Величка, власник кількох радіостанцій був, певна річ, змій-змієм, але такого прізвиська він сподобився радше за романтичне захоплення старовиною — його приймальня містилася в будинку на Малому Майдані, фундамент якого сягав дванадцятого століття, а фронтон, замість назви вулиці, містив гладкого золотого змія. Кожен будинок мав тоді своє лице, не потребуючи гнітючого нумерування, життя було цікавішим і важило менше… Тому його і цінували більше ніж нині, подумав собі Ян, збігаючи старими порепаними сходами. Самогубство від знесилення духу неминуче стало знахідкою епохи просвітництва, отож романтик Гадюка шукав у старому місті захист від несили та нудьги. Мабуть так.

Хоч, власне, старе місто не потребувало жодних спростувань. Янові щоразу терпко і втішно було перейти вузькими петлястими вуличками, зістрибнувши з підніжки двомірного сьогодення у гіперпростір пам’яті та фантазії. Бруківка, що пам’ятає тридцятилітню війну, вежі готичних соборів, ревматична хода міських примар… старе місто було таким само неактуальним, як віра чи пристрасть. Життю, яке стрімголов мчить кривими провулками, як правило, бракує часу на подібні дурниці.

Ян поспішав, і підгонило його, певна річ, прагнення власного зиску. Йому, проте, вдавалося розгледіти вранішні ескізи, що їх поквапно перегортає заспане місто: чоловік у височезному капелюсі, тримаючи горнятко гарячого питва, розглядає вітрину художнього салону; вертка рудокоса жіночка в червоних мітенках вигулює верткого цибатого тер’єра; трійко квітчастих циган у кожушках перемовляються, хукаючи в долоні. Ян вирішив вважати цей останній етюд добрим знаком, адже саме цигани зробили у свій час Богемію батьківщиною мандрівних пройдисвітів, богеми, цих ромале світової культури. Саме на їхню честь Ян Рейвах хотів охрестити нову радіостанцію, вигадану власноруч і якою, певна річ, він сподівався керувати. Радіо «Богемія». Це мусив бути домініон фольку, князівство року, прихисток джазу… Тільки от Янові світила хіба посада губернатора того краю — кошти на відкриття станції мусив знайти Величка. Досі Гадюка зволив говорити про це прихильно, не даючи, однак, жодних обіцянок. Сьогодні, нарешті, Ян сподівався дізнатись Гадюччину ухвалу, і відтак ладен був записати навіть закоцюблих циган на користь своєї справи. Йому, проте, варто було покластися на якийсь більш певний показник.

— Отже, Богемія… — примруживши сизе око крізь тютюновий дим, промовив Гадюка, — ага… уггм… То що ми маємо?

Ян ледь зіщулився, тамуючи бридливість — Величка мав хворовите лице задавненого п’яниці та дивну звичку посилатися на себе у множині. Тут, однак, було не до вибору.

— Цей ваш ориґінальний прожект… Так-так…

Гадюка покопирсався у паперах і зрештою підвів на прохача свій каламутний гадючий погляд.

— Ми тут переглянули ваші викладки, пане Рейвах. Дотепні, мусимо відзначити ідеї, і цілком, скажімо так, самобутні… Але ж, сподіваймося, пане Рейвах, ви усвідомлюєте, — цілком неприбуткові… Вимагають невідплатних, на жаль, так, невідплатних інвестицій…

Зараз-таки чутливе Янове серце гепнуло долілиць, та там і лишилося, катаючись між брудних недопалків, аж до завершення тих нещасних відвідин. Мрія його, пещена й голублена палкіше від коханої, ниньки заклякла, непритомна, потребуючи невідкладного медичного втручання.

А втім, надія іще десь-таки жевріла. Так, принаймні, сказала Іда, а Іда була циганкою, яка ніколи не бреше.

Сталося так, що, вибравшись із Величчиного кубла, повен люті й кривди, Ян перестрів тих-таки циган, на чию барвисту появу так невдало сперлися його сподівання. Тепер уже, поглянувши зблизька, Ян не міг не відзначити умисної ошатності їхніх уборів, ну і, певна річ, не міг не впізнати свою давню знайому, напівциганку, напівморав’янку — співачку Іду Кролеву.

— Теж, либонь, жебрати ходив? — непохибно встановила молода циганка. — І як? Перепало що?

— Якби ж то… — тяжко зітхнув невдатний губернатор радіоефіру.

Іда взяла його під лікоть, спочутливо зазираючи в очі.

— Це ж твій давній клопіт з новою станцією? Що тобі Гадюка сказав?

— Та… — скривджено потис плечима Ян, — каже, нема зараз коштів. Ігнац Шварценберг, на чиї гроші всі ми тут крутимось, має якісь інші витратні справи, ну і не до мене тепер, з моєю бідою…

— Оно як, — зітхнула Іда, — він і нас із тим же відправив… Але слухай сюди!

Вона відступила на крок, сяйнувши лукавим чорним оком.