Розділ «Частина 3»

Дорогою назад до Ліберті я повідомив Лізі Торнтон про прийняте мною рішення залишитись у США. За тиждень чи два подумував скласти екзамен на водійські права, після чого взятися за пошуки роботи в Балтиморі чи Вашингтоні. Щоправда, до того планував звозити сина до Діснейленду. Тео щонайменше двічі протягом минулого тижня згадував про парк розваг, я ж за три попередні місяці відклав чималу суму, майже 1800 доларів, із кишенькових грошей. Ліза порадила замість пертися до Діснейленду, що в Каліфорнії, полетіти до Всесвітнього центру відпочинку Волта Діснея[108], він кращий і знаходиться ближче. Я запитав, де саме. Вона сказала, що в Орландо у Флориді. Я кивнув — східне узбережжя справді ближче.

Того ж вечора, повернувшись до будинку на березі Ліберті, я забронював переліт до Орландо — 250 доларів за два квитки туди й назад, — а також готель у містечку Кіссиммі[109], найближчому до парку розваг. Тематичні готелі на території Walt Disney World Resort на початок вересня виявилися всі до одного заброньованими.

Виліт запланував на п’ятницю, 11 вересня.

Boeing 737 лоукост-компанії Spirit Airlines, рейс NK781, вилетів з аеропорту імені Тарґуда Маршалла об 11:15 і трохи більше ніж через дві години, о 13:20, приземлився в Міжнародному аеропорту Орландо.

Погода не радувала. Змішана зі мжичкою імла прилипала до вікон термінала B, біля якого зупинився лайнер. Сіре небо провисало, неначе мокре простирадло, нахромлюючись на хвости літаків і заповнюючи коридори терміналів холодним свинцевим напівморком. А втім, сам аеропорт справляв враження суперсучасного космопорту з іншої планети: очевидно більший, ніж у Вашингтоні, з фонтанами та прогонистими пальмами посеред терміналів, і з не менше ніж двома десятками акуратних штучних озер, що виблискували буквально всюди — під монорельсами, між терміналами, обабіч руліжних доріжок. Від аеропорту до Walt Disney World Resort курсував безкоштовний автобус, але скористатися ми ним не могли, бо забронювали готель не на території центру. Страшенно не хотілося протягом наступних днів мучитися з таксі, тож я вирішив ризикнути. Відшукав першу-ліпшу компанію з оренди авто та, підсунувши їм українське водійське посвідчення, спробував винайняти машину. На моє здивування мені не відмовили. Клерк із Avis Car Rental майже не дивився на водійські права, основне — аби все гаразд було з кредиткою. Тому вже о третій пополудні ми з малим під’їжджали до Hunter’s Creek Hotel, в якому я забронював кімнату.

Будівля Hunter’s Creek Hotel височіла на північно-західному березі озера Тохо[110] за дві сотні метрів на схід від шестисмугового шосе Джон-Янґ-паркуей, названого на честь дев’ятого за рахунком астронавта, що ступив на Місяць. У Кіссиммі половина назв так чи так стосувалася космосу — менше ніж за півсотню кілометрів на схід від містечка, на мисі Канаверал, знаходився космодром. Готель мав десять поверхів і два довгі крила, з’єднані під кутом 120°. Сформована з них тупа стрілка вказувала якраз туди — на космодром — точно на схід.

Стоянка виявилась аж через дорогу, тож довелося спершу ставити машину, а потім скакати через калюжі до входу в Hunter’s Creek Hotel. У лівій руці я ніс сумку, правою тримав Теодора, коли раптом перед входом до готелю малюк зупинився, висмикнув долоню й задер голову. Вітер куйовдив його волосся та бризкав мжичкою у лице.

— Що там? — я теж зиркнув угору.

Тео не відповів. Я пробігся очима по вікнах до самого даху, задивився на хмари, що, вируючи, мчали на захід, але нічого цікавого не зауважив.

— Що там таке?

Ще кілька секунд Тео не відривав очей чи то від горішнього поверху, чи то від чогось на даху Hunter’s Creek Hotel, а потім опустив голову й глянув назад, на стоянку, звідки ми прийшли. Я простежив за його поглядом: кількадесят легкових автомобілів, півдесятка кудлатих пальм, одноповерхові житлові будинки, придорожній магазинчик із яскравою вивіскою. Все.

— Тео?..

— Нічого.

Хлопчак відвернувся, взяв мене за руку й потягнув до готелю.

У мене не вистачило мізків завчасу придбати квиток через Інтернет, через що в суботу, 12 вересня, ми з Тео півтори години простовбичили в черзі перед касами. І це ще нам пощастило: був вересень, і більшість американських дітей пішла до школи. Стояння в черзі — і ще, звісно, погода — добряче попсували враження від першого дня.

Зате в неділю розпогодилось, і ми відірвалися на повну: до смеркання не вилазили з Магічного Королівства[111]. Теодора наче підмінили. Якщо в Мерилендському науковому центрі малюк швидко занудьгував і о десятій вечора, сказавши, що втомився, попросився додому, то в Магічному Королівстві я не встигав за ним. Ми обійшли майже всі «землі», покаталися на добрій половині атракціонів, і коли вже поночі повернулися до Hunter’s Creek Hotel, без перебільшення валилися з ніг. Повечерявши хот-догами, що надибали дорогою, відразу полізли під ковдру. Завтра мав бути понеділок (а отже, я сподівався, трохи менше людей), і тому запропонував Теодору піти до Королівства Тварин. Цей парк — найбільший у центрі — складався із шести зон, у кожній із яких містилися десятки екзотичних і рідкісних тварин: бенгальські тигри, нільські крокодили, африканські слони, чорні носороги, комодські варани, гепарди, пітони, удави, страуси, жирафи, леви й навіть шиплячі мадагаскарські таргани (хай там що воно, бляха, таке). Тео вислухав мене, захоплено кивнув і посміхнувся — уперше по- справжньому посміхнувся після викрадення! — й це було… не знаю… як побачити промінчик сонця наприкінці холодного й похмурого лютневого дня.

О пів на одинадцяту ми обоє спали без задніх ніг.

Уночі докучали кошмари. Щось моторошно-безформне, без виразних упізнаваних обрисів переслідувало мене темними вулицями незнайомого міста, раз у раз примушуючи прокидатись, тож я не надто здивувався, коли за двадцять до сьомої вчетверте чи вп’яте за ніч без усякої причини розплющив повіки. Я лежав на правому боці, обличчям до виходу на балкон, марно хапаючись за уривки снів, що вислизали зі свідомості. Цупкі темно-коричневі портьєри затуляли вікно, та понад підлогою тягнулась яскрава, немов розплавлений метал, смужка світла. Промайнула думка, що день буде погожим, і тільки після того я повернувся на лівий бік.

Теодора не було.

Що дивно — тобто, що здивувало мене значно пізніше, коли подумки повернувся до цього епізоду, — спочатку я не насторожився. Поклав руку на зім’яте простирадло й відчув тепло, яке ще зберігав матрац. Потім зиркнув на стіну, що відмежовувала простір готельного номера від ванної кімнати, й прислухався.