Розділ «Частина 3»

Мене знудило. Я уявив, що трапиться, як почну блювати посеред операційної, й гіркий клубок відступив, але на Тео дивитися більше не міг.

Далтон щось натиснув на контролері конвектора:

— Ставлю майже на тридцять два[104].

— Температура тіла?

— Вісімдесят три[105], — Джено швидким рухом протер очі, закліпав. — Пульс — п’ятнадцять… докторе, пульс — чотирнадцять…

Далтон спохмурнів:

— Він не витримує. Ми ж не маємо на меті його заморозити.

Я стиснув кулаки та заплющив очі. Останнім побачив, як азіат незворушно кивнув:

— Пускай азот.

Компресор за барокамерою шумно зашипів, на якийсь час стало тихо, а потім тишу розірвав дзвінкий від напруження голос Джено:

— Зупинка дихання, — пауза; на панелі, за якою стояв лаборант, гучно пікнуло, — і-і-і… зупинка серця.

Хтось тихо шморгнув. Я розплющив очі та підхопився, від чого запаморочилось у голові. Щоб утриматися на ногах, мусив спертися на стіну. Енді Далтон строго зиркнув на мене:

— Ви о’кей? — він непомітно кивнув Джено, щоб той у разі чого перехопив мене. — Пане Белінськи?

«А це ж лише початок, — подумав я. — Найстрашніше ще попереду…»

— Він мертвий? — я не впізнавав власного голосу. Повітря в операційній скидалося на розпечені вихлопи з печі, я не міг удихнути на повні груди, перед очима все пливло. — Скажіть, він уже мертвий, так?

— Він не мертвий. Ваш син у стані контрольованої клінічної смерті, — Далтон демонстративно поглянув на наручний годинник. — Через хвилину ми повернемо його до життя. Присядьте, будь ласка.

Але я лишився на ногах.

Мені здавалося, що я швидше сам помру, ніж хвилина добіжить кінця. Почав про себе відраховувати секунди, та, напевно, інстинктивно поспішав, бо дорахував майже до ста, коли доктор Далтон промовив:

— Готовий?

— Так, — азіат поклав великий палець на поршень одного зі шприців, але не натискав.