Розділ «Частина 3»

Коли Ліза Джин Торнтон поїхала, я вийшов на веранду й покликав Теодора.

— Тео, давай поговоримо.

Малюк — весь у піску — слухняно підбіг і, не кліпаючи, охопив мене поглядом широко розплющених очей. Від того погляду ставало некомфортно і трохи боязко: я ніяк не міг пригадати, чи говорив він хоч щось із учорашнього вечора. Зрештою хлопчак кивнув.

— Ти пам’ятаєш, як прокидався вчора вночі?

Попри те що темно-карі синові очі не відлипали від мого перенісся, жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся. Я старався перебороти себе, втамувати невпинно наростаюче почуття страху, щоби продовжити розмову.

— Ти встав уночі й стояв біля мого ліжка, — здавалося, наче Тео дивиться крізь мене, наче він перебуває не тут. Я потягнувся й легенько торкнувся його плеча. — Ти чуєш мене?

— Так.

— Що «так»?

Малюк опустив підборіддя й упер погляд у підлогу.

— Пам’ятаю.

— Тео, ти майже три години стояв біля мого ліжка. Чому? Чому ти не розбудив мене?

Він стенув плечима.

— Це Даймонд тебе примусив? — Я помалу втрачав контроль і підвищував голос, щоправда це не допомагало: слова однаково злітали з язика пожмаканими та перелякано тремтіли. — Розкажи, що йому потрібно від тебе.

Не піднімаючи очей, Тео зіщулився так, що прикрив плечима вуха.

Секунд двадцять ми мовчали. Збагнувши, що відповіді не дочекатися, я озвався знову:

— Потім ти спустився на кухню, — не думав, що це можливо, та хлопчак скулився ще дужче. — Навіщо? Лише не обманюй мене.

Теодор не схлипував і не здригався, через що сльозина, що викотилася з ока та залишила мокру цятку на дерев’яній підлозі веранди, виявилася для мене цілковитою несподіванкою.

— Я… не… хотів, — розділяючи слова лячно великими паузами, прошепотів малюк.

Ще кілька сльозин впали на підлогу. Одна пробігла щокою та зависла на підборідді. Я присів навпочіпки й спробував обійняти сина, проте він не подався до мене.

— Комашко, не плач. Ти не зробив нічого поганого. Просто поясни, що не так. Я допоможу тобі. Навіщо ти взяв ножа?