Розділ «Книга друга Повстанці Кохання, що сильніше смерті»

— Не бійся, Улянко. Як Лазар повернеться — швидко дай знати. Я знаю, що його заспокоїть!

— Знаєш… А мені все’дно, що буде. Хай, може, дасть Бог нам хоч рік щастя. Чи місяць, чи день, чи годину, — шепотіла гаряче, обхопивши Рудя за шию. Її сльози стікали по його обличчю. — Щастя все’ дно не втримати завжди. Яка різниця, як довго воно триває. Важливо, що воно у нас є… і було. І буде!

— Нехай ніхто більше не розлучить нас з тобою. Нехай Богом буде освячене наше щастя!

— Добре, коханий… Як скажеш…

Тихий вечір. Довгий, солодкий поцілунок. Уляна пригорнулася до нього всім тілом, тремтіла, й його, Максима Рудинського, сотника, отамана Рудя, бив дрож, аж трусились руки. Які не зраджували — в найшаленіших поєдинках…

Розділ 32

Хроніки кам’яних лабіринтів. Журналіст

«Усе в світі змінюється, й немає в світі нічого, крім чоловіка.

Щастя, нещастя, поблажливість чи жорстокість — є особливості сприйняття нами великого світу… Якщо настав вечір, і життя йде марно — ляж поспи. Вранці засяє сонце — й буде інакше. Ти станеш іншим. Бо Світ не може бути до нас жорстоким чи добрим — ми надто малі, щоб звертати на нас увагу. Є наш внутрішній стан, яким Ми і сприймаємо Світ — не таким, як він є насправді».

Учитель Орест Хоші

… Вони звернули до старого будинку, протупотіли на широких мармурових сходах і далі — довгим коридором у височенні й добротні двері, подзвонили і зайшли до вітальні. Вчитель сидів у напівтемряві оббитого горіховим деревом кабінету, в глибокому зручному кріслі й палив карпатського узору люльку. Запашний дим клубочився в променях сонця, а на стінах й на великому столі під стіною висіли, лежали, стояли різні цяцьки східних цивілізацій — фантасмагоричні чорні африканські маски, фігурки Будди, підвісні металеві пластини, що тремтіли на протязі тонким різнобарвним дзвоном, підсвічники і курильні для ароматних масел, і книги — безліч книг: східних, з психології і буддизму, окультних наук, товстенні коштовні фоліанти великих релігій світу. А над всим тим сидів він — Орест Хоші, великий, сивоголовий, з хижо зламаним носом і важким підборіддям. Легким порухом кивнув Славі Рамусу і показав на канапу. Той посадовив Рома, щось прожебонів тихо Оресту і — здимів, щез, неначе його й не було, немов у кімнаті почались якісь дивовижні чари.

— Що, юначе, привело Вас до мене? — спитав Учитель по довгій паузі, несподівано високим голосом. Ром почав свою розповідь, і вона зайняла у нього багато часу. Орест слухав мовчки, нічого не перепитував, не зупиняв плутану й непевну розповідь і лиш потягував свою ледь жевріючу люльку…

… Дим клубився в повітрі, в променях сонця. Ром спочатку знічев'я дивився на той дим, аж раптом побачив у ньому високий білий будинок, газетні шпальти, а потім — бліде лице юнака, і постаті з білими пов'язками на руках, людей зі зброєю вздовж якогось мосту — та так реально і гостро, що аж сахнувся від почуття гострої небезпеки.

Вчитель стомлено дивився на Рома, немов би знав, що той бачить насправді.

— Бо це і є твоє минуле чи твоє майбутнє — все'дно. Твоя Доля. Той Закон Безмежних Слідувань, який ти творив всіма своїми Думками, Вчинками і Намірами всі свої двадцять з лишком — років. І який твоя підсвідомість знає наперед дуже добре, але дає тобі доступ до нього нечасто, як просвітління… Вибачте, юначе, але я трохи стомився. У мене, як і у Вас, був важкий день…

…Якось у жовтні Ром йшов площею повз восьмиповерховий, сліпучо-білий бескид видавництва, коли ноги його самі понесли до входу. Вже кілька днів Ром творив перше оповідання.

Піднімаючись нагору не ліфтом, а сходами, Ром добре бачив двері редакції. Дві перші йому не сподобались через назву — в них було щось совкове. А ось і цікава третя: «Незалежна газета». Ром звернув до приймальні. Секретарка десь вийшла, й він безсовісно зайшов до кабінету редактора.

Там, за величезним жовтим столом сидів маленький чорнявий чоловічок незрозумілого віку, схожий на Карцева-сміхотвора. З кошлатими сивими бровами, сивим волоссям й жаб’ячими очима.

— Доброго дня, — сказав йому Ром. Чоловічок глянув й не обізвався. — Я приніс вам статтю. Це перша в житті стаття, хочу вам показати.

Чоловічок навіть не глянув на списані від руки листочки.