Розділ «Частина Третя»

— Рада, що тебе зустріла. Я завжди тобі симпатизувала.

Стала розпитувати про хутір, про знайомих та свого весільного батька.

Потім стишила довірливо до найсокровеннішого:

— Є дівчина, яка тобі до вподобі?

— Є.

— Ну і слава богу!..

Зупинились аж коло Почайни, ліпилися там до причалу якісь суденця. Далі поблискувала вода.

— Проведи мене додому — побачиш моїх синів. Познайомлю з чоловіком, — він гарна людина і дуже мені дорогий!

— Не проведу!..

Жінка не наполягала, і вони розійшлись, швидше всього назавжди.

Сагайдачний

Думка запала полковнику в голову ще на Різдво, коли до Києва з усього покордоння з'їхались реєстровці. Так повелось від Стефана Баторія, кожен реєстровець відповідно до чину одержував на займищах землю, як разовий королівський дарунок, а платня видавалася щорічно — по червінцю і шматку сукна на кожного.

На Різдво їх збиралося кілька тисяч, Конашевич з тугою згадував, що колись ця велика людська маса підкорялася йому. Та ще Січ, не обмежена ніякими реєстрами. Кинь клич на волость (нащо клич, пусти невеликий поголос!) і до тебе прийдуть ще десятки тисяч!..

Наказав джурі, щоб його не турбували, хто б там не прийшов. Але нічого не робив. Дивився, як за вікнами спливала зима, а там, у південних степах, на сонячних схилах балок, мабуть, уже цвіте голубий сон-трава та розпускаються золоті зірочки брендуш, любив смакувати ними, коли ходив у запорізьких ватагах.

— І горілку забери!..

Джура виконав наказ, а в дверях усміхнувся.

«У тебе лише київські реєстровці, жменька, хоч і вдалось поповнити реєстр на кілька сот козаків. Та і ті рідко коли виходять за межі київського воєводства. А гетьман його королівської милості війська запорізького — так його називають — і реєстрового козацтва — кулак, здатний поламати хребет не лише орді. Добре було князеві Острозькому, у нього за спиною завжди стояло двадцять тисяч надвірних козаків. Хоча Січ — теж реальна сила!..»

У місті, зважаючи на зимовий час, січовиків теж зібралося немало. Свідомо залучав їх до відпору уніатських наскоків. Хай знають на Низу — коли не зважив на їхній лист підвоєвода, то у Києві є кому захистити православну віру!

З багатьма січовиками, що зимували в місті, полковник вів довгі розмови. У них знову нема гетьмана. Підкидав кожному, що з приходом весни міг би він стати за гетьмана. Хоч розумів, що окремі січовики справи, звичайно, не вирішували, а січова старшина далеко — нагулювала жирок по зимівниках на степових паланках[257]. Та буває по-всякому, інколи так повертає, що й рядовий січовик кидає зерня, яке проросте!

Полковник встав вибити люльку, прочадів нею світлицю. За вікнами весняне сонце, горобці збиваються в купи. Диви, уже шпачки прилетіли! Гай-гай, це більше двох років, як він не гетьман. Кинути б цим ситим життям і знову за Пороги! А болячки?!