Розділ «Частина перша»

Власне, і до Дніпра бігла за тим — подивитись на судна, що пливли згори. Коли б не дівоча гордість, розпитувала б у кожного про молодого козака Розтопчу з Подолу, найдорожчу для неї людину.

Та дівчата уміли тоді чекати.

Доля не могла знати, що Левко, який полонив її серце, знаходиться далеко від Києва, на самому краю української землі. Але знала, що він примчить до неї, як тільки зможе.

Буйна черкаська весна підходила до кінця. Чиста дніпровська вода дихала прохолодою, та від того ще більше хотілось рухатись, пірнати і якомога вище вискакувати з води, щоб обігрітися на сонці. Доля пронизувала водяну товщу своїм зугарним молодим тілом, почуваючи себе русалкою. Набравши повні груди повітря, вона опускалась до піщаного дна і пливла на глибінь, вигинаючись, як щука, розганяючи зграї мальків, намагалася осідлати здоровенного судака, що безбоязно пройшов під нею, мало не торкаючись її рук.

— Боже, як хороше! — спливла горілиць на поверхню, щоб знову набрати повітря і шугнути вниз у прозору водяну безвість.

Згадувала і згадувала, як кілька днів зустрічалися з Левком на ярмарку коло візка Карпа Розтопчі, той одразу назвав її дочкою.

І холодна вода ставала теплішою.

Потім, дрібно вицокуючи зубами, вибралася вона на теплий піщаний висип, прикриваючи груденята рукою, подалася за кущ красноталу, біля якого покинула одяг. Припала до нагрітого піску, вбираючи усіма клітинами молодого тіла сонячне тепло. Час від часу вона міняла місце, віддаючи сонцю спину чи груди, і на піску лишалися сліди її пружного тіла.

Доля соромилася своєї наготи, тому вибрала місце для купання коло непомірно великої, мабуть, неповороткої ком'яги на самому краю пристані. Власне, ком'яга сховалася за кущами збіч пристані, у виступі берега, її не видно було навіть зі зривища. Баржа безпалубна, на багато весел, як на козацькій чайці, таких вона ще не бачила. Накат прямо з берега, по міцних дубових кряжах[55]. Цілий гурт оголених до пояса молодих людей котили на баржу важкі дубові барила, вантаж підхоплювали інші руки десь за кущами. Подібну тару вона бачила у замку: у барилах зберігався порох, і їх, дітей, відганяли подалі, боячись випадкового вибуху.

— Нумо, хлопці, знову! — квапились біля ком'яги, коли появлялися нові підводи.

Цього разу переносили по кряжах укутані рогожею[56] довгі предмети. Інколи з-під рогожі поблискував метал, і вона зрозуміла — зброя. Невже січовики? Божевільні вони, чи що? Знала з розмов вітчима, які строгості щодо зброї, що йшла до Низу!

Вигрівшись, знову кинулась у воду прямо з берегової крутизни; запливла далеко, не боячись швидкої течії. А на ком'язі не припинялась робота, наче посудина була бездонною.

Таке траплялося тут майже щороку, тікали на Січ тепер масово, і там одвічно не вистачало пороху, зброї, коней. А ці, видно, неабиякі сміливці, коли діють під самим носом у Вишневецького!

Сонце звертало під обід[57], як дівчина помітила з-за свого куща людину, чимось їй знайому. Прямувала вона від пристані поміж вербами за піщаний висип, за яким стояла ком'яга.

Незнайомець наближався до баржі, а Доля задкувала по піску на колінах, усе ще ховаючись за кущ, а потім, упізнавши того, хто наближався, швидко накинула на себе сукенку.

— Лелечко, це ж Гнида, вітчимів вивідач!

Він, улесливий і непримітний, завжди терся у їхньому дворі, харчувався з прислугою на кухні, лащився до вітчима, як блудний пес, коли щось приносив йому з міста. А скільки разів бачили його на площі коло замку, де карали впійманих січовиків або втікачів на Низ. Із закутку за тином, що між каретною і їхнім садом, тремтячи від жаху, спостерігала за тими екзекуціями.

Гнида, поминувши кущі, за якими вантажилась ком'яга, довготам стояв, а потім крадучись, став здавати назад. Дівчина не випускала Гниду з очей, доки той пересік пристань і подався нагору, а звідти на майдан до їхнього подвір'я.

Тепер вона знала, що буде. Так і є — з воріт появилося уже двоє — в другому упізнала вітчима. Вони поспішали до замку.

— Не вийде у вас!..