Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Тож бо й воно! — каже йому штукар. — А ти на козацького коня поласився, бенцвале!

— А з дядьком же як?

Спохмурнів штукар.

— Дядька ти не чіпай… він треба нам!

— А то навіщо?

— А ти гадаєш, багацько слуг у нас поміж людьми? Думаєш, прийшов до першого-ліпшого запорожця, труснув капшуком та й купив його разом з усіма тельбухами? Якби так воно було, то нащо нам здалися б такі бевзі, як ти оце зі своїм дядьком! Узяли б ми собі на услуги достеменних лицарів, — як Богун ото, чи Перебийніс, чи Морозенко…

— То чого ж не берете? — питається Барабаш.

— Ба! — зітхнув Мурмило. — Не хочуть нам служити лицарі — сама покидь горнеться до нашого пана…

— То що, не можна дядька бити?

— Кажу ж тобі, що ні! Мусить він ще виконати те, до чого призначено його. А як виконає, то віддам я його тобі і що хоч із ним робитимеш — хоч на палю наб’єш, хоч живцем шкуру злупиш і сіллю посолиш…

Знову скривився Барабаш.

— Шкода, — каже. — Так отсе кортить його нагайкою потягти, аж руки сверблять!..

Мурмило махнув рукою.

— Дурний ти вродився — дурним і помреш! Товчеш йому, товчеш, а воно… Гаразд, сідай на коня — і гайда!

А пекельний жеребець грався зі змієм — гасали навзаводи по майдану та кусали одне другого за шию.

— То як я на нього сяду, обревка оце такого!.. — буркнув Барабаш, боязко глипаючи на коня.

— А просто! — каже штукар.

Та й свиснув у два пальці. Підбіг жеребець до Барабаша й заіржав.

— Сідай, — каже Мурмило.

Плигнув Барабаш у сідло, а кінь аж басує під ним.