Розділ «Книга друга Бісурканя»

А на ній жодної рани — тільки побіліла вся і мов нежива стала.

— Ой, — залементував Барабаш іще дужче, — всохла моя рученька, всохла! Та за що ж мені таке лихо, га! Та що ж я тепер отсе робитиму, сердешний, на білому світі! Прийдеться тепер попідтинню ходити та жебрати на кусень хліба!..

— Цить! — каже йому Мурмило. — Зараз і минеться тобі все. А покара сяя за те, що не послухався моєї ради і наброїв у Січі такого, що тепер хоч що хоч роби!

— А що ж я такого там наброїв, пане штукарю? — питається Барабаш.

Тут і потемнів Мурмило на лиці.

— Ти, — каже, — йолопе… я тобі капшук золотих талярів навіщо дав?

— Щоб коня купити в чабанів… — буркнув Барабаш.

— То нащо ти, обревку такий, жеребця поцупив?! А пістолі отсії, а шаблю? А жупан, що сидить на тобі, як на опудалові якомусь? Ти знаєш, що тобі за теє на Запорожжі учинять?

— Угу… — похнюпився Барабаш.

— Ти ж мені на Січі потрібен був, а не на волості, в Чигрині чи Переяслові! І що мені зробити з тобою оце, га?!

Барабаш голову звів і зиркнув на штукаря.

— А що ж нам на тій Січі за діло є, коли тії гроші я характерникові в хату підкинув, а потім ще й Михася встрелив? — поспитався він. — Самі ж казали: ліку від тієї кулі немає, хоч би й волгвом чи бісурканином він був!

Мурмило почухав потилицю.

— Та от, — сказав він, — провалилося діло!.. Живий той вилупок.

— Живий?! — витріщився на нього Барабаш.

— Не знав я, — зітхнув штукар, — що умили його водою, котра біжить із-під Золотого Ясена… А Ясен той росте ув Ирі Дажбожому. Як хто умиється з його джерела, то не страшне йому людське оружжя! Навіть якщо воно закляте в самісінькому Пеклі…

Барабаш і рота роззявив.

— Господе вишній! — каже урешті.— То як же його нам зо світа звести, собаку такого? Таж він як принесе тую ляльку в Україну, то така веремія почнеться, що ми тоді й не поправимо нічого!

Змій махнув своїми широченними крильми і пронизливо скрикнув на тії слова.

— Цить, скотино! — посварився на нього штукар. — Ще й воно тут нявкає, диви… — І до Барабаша: — Не все ще пропало. Зараз вони у дорозі, вже до Кичкасу під’їжджають. Не можуть їх узяти слуги Триглавові, бо стоїть на заваді Троянів Ключ, а орди поблизу немає. Та дарма! Ти зроби ось що… — штукар нахилився і щось зашепотів Барабашеві на вухо.