Крук, що сидів на вербовому кущі, поворухнувся і витягнув голову вперед.
— Щодуху жени, — урешті озвався Мурмило, — коня не шкодуй. Характерник — бувалий козак, то вміє степами їздити… диви, щоб не випередив!
Барабаш скривився.
— Таж я хтів було в Переяслов податися… — буркнув він.
— Якого рожна?! — вирячився на нього штукар.
— Та дядька нагайкою хоч раз потягти хочеться! Він же, гицель такий і обіясник, маєток мого тата-небіжчика собі загарбав, а мене на Січ оддав, щоб я тут пропав ні за цапову душу!.. — Барабаш захлипав і почав терти кулаками очі.
Штукар аж сплюнув.
— Ну, не йолоп, га! Ти, бевзю неприторенний, — глянув він на Барабаша, — нащо тобі той маєток убогий! Як зробиш теє, що я тобі загадав, то одержиш від пана мого Триглава стільки золота і срібла, що можна буде увесь Кичкас засипати! А коня оцього нащо поцупив, питається? Треба він тобі?
— А як же ж козакові в степу без коня?! — витріщився Барабаш.
Мурмило тільки головою крутнув. А тоді клацнув пальцями і пробурмотів якесь закляття.
— Паночку, що це?! — зойкнув Барабаш.
Його вороний раптом коротко заіржав, хитнувся і як стій повалився у траву. Його стрясали корчі; ось кілька разів пробігла дрож по шкурі, сіпнулися копита — і жеребець витягнувся на землі неживий.
— А тепер, — каже штукар, — дивися, песький сину!
Не встиг Барабаш і рота роззявити, як потемніла шкура на коневі, а тоді зробилася гніда, аж червона. Здригнувся жеребець, звів голову і вмент зірвався на ноги. Знову скрикнув змій, сього разу вже радісно, а кінь підскочив до Барабаша і спинився, зарившись копитами у землю.
— Бачиш? — питається Мурмило.
Глянув Барабаш і не впізнає того жеребця, що в козаків поцупив. Стоїть перед ним не кінь, а сатана: шкура червінню відсвічує, очі мов огонь горять, сам як та зміюка виграє.
— Отсе маєш коня, що ним хоч на край світа заїхати можна, — каже штукар. — Цілий день може гнати не спиняючись, і не втомиться нітрохи. На тім світі вдихнув йому господь наш Триглав свого духа, то не знає він упину.
— А чим же його годувати, сатану такого?.. — питається Барабаш.
— Їсть він жар і запиває полум’ям. Раз на рік треба запалити село чи містечко і привести його на пожогу, щоб натлився огня та диму! Бо як голодний буде, то з’їсть увесь білий світ, — каже Мурмило.
— Дива ж твої, господе! — вигукнув Барабаш.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чигиринський сотник » автора Кононович Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга друга Бісурканя“ на сторінці 4. Приємного читання.