— Соцькому Зарубі, командиру залоги Готського замку, іменем Великого князя наказується впустити до замку магістра лицарського Ордена Хреста і Дракона Бенедикта Луціуса з його почтом та військом для посилення замкової сторожі та обопільної оборони Порубіжжя! До цього надається вірча грамота, яку має вручити особисто пан Луціус!
Знову засурмили герольди, а магістр під’їхав до замкової вежі і трохи схилив голову, вітаючи соцького. У руках він тримав згорнуту в рурку пергаментну грамоту.
Соцький теж привітав Луціуса. Він намагався, але ніяк не міг пригадати, чи чув щось про цього знатного вельможу. Заруба під’їхав ближче, і здивовано розглядав панцир прибульця, вкритий якимись чудернацькими гербами.
— Радий привітати вас, шановний пане Бенедикте Луціусе! — з повагою схилив голову Заруба. — Часи зараз неспокійні, тому прошу вручити мені вашу вірчу грамоту.
Обличчя магістра було худорляве. Тонкі губи кривилися в якійсь прихованій зверхній посмішці, а маленькі глибоко посаджені очі холодно дивилися на співбесідника.
Бенедикт Луціус криво посміхнувся:
— Прибув я до Великого Литовського князівства, щоб пошукати собі слави, а своїм васалам — нових військових вправ. Запросили мене посли Великого князя, бо опинилося зараз князівство в небезпеці. З усіх боків підступають до його кордонів ворожі сили. А вже у Вільно почув я розповіді про бурхливе життя на Порубіжжі, про боротьбу з дикими кочовими ордами, почув про ваш замок і про небезпеку, яка над ним нависла. Тому попрохав князя відправити мене до вас, щоб випробувати свою рицарську звитягу та зміцнити ваш гарнізон своїми добірними воїнами — рицарями та кнехтами. Зі мною подорожує донька мого покійного друга, юна княгиня Ярина, яка залишилася єдиною спадкоємницею свого заможного роду. На жаль, їй загрожувала небезпека, і я взяв її під свою опіку.
Слухаючи цю пишну оповідь, Заруба досвідченим оком старого вояки помітив, що коні у воїнів були дуже добрі, свіжі, немов і не робили виснажливий довгий перехід степом під пекучим сонцем. Обличчя воїнів, вочевидь бувалих та досвідчених бійців, були похмурими. Кожен мав на собі панцир або кольчугу, при боці меч або довгу шаблю, майже всі були озброєні арбалетами, луками чи мушкетами.
Чимало в ті часи бродило іноземців у цих степах. Зустрічав соцький тут і шотландців із довгими мечами, й іспанців у чудернацьких легких і міцних панцирах, і німців, які славилися як найкращі гармаші. Усі вони прагнули випробувати свій вояцький талан у безперервних кривавих сутичках прикордонного життя. Але такої дивної військової громади на князівській службі із далеких країв тут ще не було.
— Що ж, пане Зарубо, як бачите, люди мої крізь багато війн пройшли, — немов прочитавши думки соцького, знову зверхньо посміхнувся Луціус, — а ось грамота від Великого князя. Отримавши ваше прохання по допомогу, милостиво дозволив він мені до вас вирушити.
Соцький поштиво узяв князівську грамоту і став читати. Дійсно, князь наказував йому розмістити в замку воїнів рицаря Бенедикта Луціуса, дати їм увесь необхідний провіант, а з паном Луціусом в усьому радитися та мати його за спільного й рівного начальника над замком.
При грамоті була князівська печать, і заперечити Заруба нічого не міг. Більше того, він мав радіти, що замкова залога збільшилася, та ще завдяки такому добірному воїнству. Але щось непокоїло соцького. Можливо, майже непомітна хижа посмішка, що зачаїлася в тонких губах Луціуса, а можливо, просто якісь погані передчуття обсіли стурбовану душу Заруби. Але найбільше здивувала соцького вишкірена вовча паща, що була вибита на панцирі загадкового вельможі.
Та наказ Великого князя треба було виконувати. Соцький з поклоном повернув грамоту Луціусу і сказав, гостинно показавши рукою у сталевій рукавиці на замок:
— Прошу шановного пана магістра Бенедикта Луціуса вступити зі своїм воїнством до нашого замку.
Данько із завмиранням серця дивився на вершників, попереду яких їхав похмурий пан Заруба й пишно вбраний рицар, який зверхньо кидав оком на замковий люд, що радісно вітав новоприбулих.
Хлопець аж завмер, дивлячись широко розкритими очима на впевнених вершників, на їхню багато оздоблену зброю, блискучі панцири, на великих сильних коней, які так відрізнялися від низькорослих степових коників, на яких зазвичай їздили козаки та ординці.
Данько радів разом з усіма, аж раптом якесь погане передчуття з’явилося й почало наростати в нього в душі. Він і сам не міг зрозуміти, звідки воно взялося. Погляд Луціуса на якусь мить вперся в Данька. І від цього хлопцеві стало не по собі. Рицар уже поїхав далі, але Данько все ніяк не міг забути його пронизливий погляд з-під рідкуватих білявих брів.
Данько почав вибиратися з юрби, мимоволі запхав руку собі за пазуху й намацав Печать Зберігачів, яку тепер завжди носив при собі. Дивно, але від цього доторку тривога охопила його серце ще більше.
Поміж колони вершників бруківкою торохкотіла карета. Вона саме порівнялася з Даньком, коли хлопець ледь устиг відігнати від себе тривожний настрій. Віконце карети було завішене яскравою тканиною.
Раптом тендітна долоня з тонкими пальцями відсунула фіранку, і Данько побачив бліде дівоче обличчя. Дівчина була напрочуд гарна, з виразними зеленими очима й довгою русявою косою. Голову її вінчала тонка срібна сітка із золотим обручем. Данько зловив погляд дівочих очей. На відміну від холодного й жорсткого виразу очей пана Луціуса, очі дівчини сяяли добротою й невимовним сумом.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Козацький оберіг» автора Білий Д.Д. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина I Таємниця стародавньої фортеці“ на сторінці 31. Приємного читання.