Розділ «Частина I Таємниця стародавньої фортеці»

Таємниця стародавньої фортеці

Глава 1. Вершник на чорному коні

Починаючи з XIV сторіччя українські землі входили на рівних правах з іншими землями до Великого князівства Литовського. Військова міць українських та литовських воїнів примусила ворогів триматися подалі від кордонів князівства, але життя на прикордонних землях України ставало все небезпечнішим. Знесилене довгими й виснажливими війнами князівство вже не могло так вдало, як раніше, боронити мирний люд, що жив і працював на плодючих українських землях. Хижі загони безжальних ворогів майже щороку нападали на міста, села й хутори, вбивали чоловіків, а жінок та дітей десятками тисяч гнали в тяжку неволю.

Для захисту Прикордоння литовські князі почали зводити на Порубіжжі фортеці-замки, залоги яких покликані були давати відсіч нападникам. Але цього було замало, країна потребувала нової сили, що могла би порятувати цей край…

…Восени 1545 року, коли над придніпрянськими степами завили перші холодні вітри, провіщаючи наближення зими, вартові на вежі прикордонного Готського замку помітили самотнього вершника, який чвалом нісся дорогою до замкових воріт.

Наближався вечір, ніч уже приготувалася накрити темрявою степ. Ворота замку, як завжди перед заходом сонця, були зачинені. Червоний диск сонця повільно сходив за обрій, прохолодний вітер хвилями котився степовими ковилами, і здавалося, що замок, мов велетенський корабель, повільно пливе безкраїм зеленим океаном. Фортеця стояла над високим берегом річки, що широкою синьою смугою звивалася степом, гублячись десь у далечині поміж високими травами.

Прямо від замкової брами через річку було перекинуто дерев’яний міст, за яким починався битий шлях. З давньої давнини ця путь називалася Князівською. Колись ходили цією дорогою князі зі своїми воїнами в походи проти хижих кочовиків. Торували його й купці, які, шукаючи прибутків, сунули зі своїми караванами в далекі країни. Багато чого міг би розповісти Князівський шлях, багато таємниць бачив він на своєму віку. І вершник на вороному коні, якого помітила пильна замкова сторожа, здавалося, ніс ще одну таємницю.

Часи були неспокійні, втім на Порубіжжі, між володіннями Великого князівства Литовського та Ордою спокій був рідкістю. Ординці зазвичай, вирушали своїми шляхами (сакмами) на набіги взимку, тож осінь вважалася відносно спокійним часом.

Крім того, недавно війська прикордонного старости Богдана Претвича разом з козаками відбили напад великого війська ординців, і мешканці Порубіжжя спокійно зітхнули, сподіваючись на короткий відпочинок у воєнному лихолітті.

Але чому гнав чвалом свого коня вершник? Може, квапився доставити тривожну вістку про ворожий набіг чи про нову війну на кордонах князівства? А може, був цей вершник шпигуном, провідником хитрощів ворожих, спрямованих на те, щоб захопити та спопелити фортецю, що захищала населення навколишніх сіл та купецькі валки?

На вежі цього вечора вартувало троє стражників. Один відразу побіг до начальника замкової залоги, досвідченого соцького Заруби, а двоє інших, про всяк випадок поклавши стріли на тятиву своїх самострілів, пильно спостерігали за дивним вершником.

У світлі останніх променів вечірнього сонця чоловік на чорному коні здавався охопленим червоним зловісним сяйвом. Уже можна було помітити, що кінь його нісся чвалом дуже довго, бо круп тварини був рясно вкритий шматками піни, які, мов великі краплі крові, падали на шлях. Курява здіймалася за вершником і надовго зависала у вечірньому повітрі.

Вартові, мов зачаровані, дивилися на дивну навіть для цих місць картину. Позаду почувся гуркіт. То соцький, спішно підіймаючись дерев’яними сходами на вежу, брязкав сталевими бляхами панцира й гупав важкими черевиками. І навіть тоді вартові не змогли відірвати поглядів від загадкового вершника, кінь якого вже підскочив до дерев’яного мосту. Охоронці, як один, піднесли самостріли й навели їх на кіннотника.

Соцький перехилився широкими плечима через кам’яний край стіни. Права рука його звично лягла на руків’я важкої шаблі.

Усе своє життя Заруба провів у цих небезпечних краях, безліч разів ходив у походи, й недаремно вважався одним з найбуваліших воїнів Прикордоння. Це був чоловік велетенського зросту й могутньої статури, шкіра його здавалася наскрізь просмоленою гарячим степовим сонцем. Обличчям сотника пролягали два шрами від шабельних ударів, а скільки великих і малих рубців від ран було на його тілі — годі й порахувати.

Соцький пильно дивився з-під кошлатих брів на вершника. Вітер, що ставав усе пронизливішим, куйовдив довге волосся й руду бороду Заруби. Тим часом кінь вибив копитами глухий дріб по дерев’яному містку, викладеному зі старих дубових колод, і закрутився перед самою брамою. Тепер можна було добре розгледіти дивного вершника.

Здавалося, йому ледь вдається втриматись у сідлі. Тулуб його час від часу відкидався назад, а голова безсило падала на груди. Утім, чоловік міцно тримав лівою рукою повід, прикрашений блискучими мідними бляхами, а правою притискав до себе невеличкий згорток. Вартові побачили, що не тільки промені сонця огортали вершника червоним — весь його одяг і обличчя були вкриті загуслими плямами крові.

— Хто ти такий, і що тобі треба?! — гримнув Заруба.

Але вершник мовчки продовжував крутитися перед брамою. Видно було, що останні сили швидко покидали його. Вартові перезирнулися.