Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

— Облиште, ви однаково не схочете відповісти.

— Ви ще не спитали, — присів до неї за столик.

Ештон усміхнулася. Замислилась.

— Гаразд. Ви ненавидите свою роботу. Ненавидите це місце, усіх цих людей… — непевно почала вона. — То чому ви досі тут? Ви могли б піти з клініки і знайти справу собі до душі. Світ великий.

— Ненавиджу? — Юрій запізніло згадав про обережність, підвівся. — А може, мені подобається?..

Не прощаючись і зайве не вигадуючи нагальних справ, він просто попрямував геть. Куди завгодно, аби подалі від неї та її очей.

Іншого Ештон і не сподівалася. А за кілька днів випадково почула від санітарок відповідь на своє запитання. Відгадка виявилася страшнішою за будь-які припущення. Ніхто з працівників корпорації «ТІЛО™» не мав права піти. Колишніх працівників корпорації «ТІЛО™» просто не існувало. Ця робота була їм довічним обов’язком, комерційною таємницею, диявольською підпискою про нерозголошення, котра не передбачала відпусток, затяжних вікендів і врочистих виходів на пенсію. Не передбачала життя. Доки вони працювали, доти й жили. Потому просто непомітно зникали, й ніхто їх більше ніколи не бачив.

Потрапити на роботу до корпорації звичайним шляхом також нікому не випадало. Не можна було просто надіслати резюме, пройти співбесіду й обійняти файну високооплачувану посаду. Корпорація сама відслідковувала, знаходила й винаймала людей, керуючись лише їй відомими критеріями. Одного разу вона витягла якогось безпритульного з підземного переходу, постригла його, відмила і зробила завідувачем відділення. Він почав працювати, та час від часу все одно тікав до свого підземного переходу й довго сидів там.

А якось відмовила у працевлаштуванні знаному сивочолому професорові, за яким королівським шлейфом тягнувся довжелезний список наукових досягнень й усіляких відзнак. Зате без питань прийняла у свій штат його найслабшого студента, що роботою не переймався і мав репутацію ледаря та нездари. Професор тоді неабияк образився, й гадки не маючи, наскільки йому пощастило у порівнянні з нещасним студентиком. Бо «обрані» отримували лише один вибір — працювати на корпорацію «ТІЛО™». Байдуже, хотіли вони того чи ні. Орієнтуючись на принцип індивідуального підходу, корпорація вміла примусити всіх і кожного.

Чомусь Ештон одразу вирішила, що Юрій був із «примушених». І вона нутром відчувала — це він убив її батьків.

— Як зветься країна, з якої ви приїхали? — спитала надвечір, вигадавши якусь дрібницю й заманивши його до своїх апартаментів.

Юрій відвів погляд. Непрохано накотилися спогади.

…Військовий шпиталь на кордоні з Канадою. Біль. Кров. Ненависть.

— Як зветься країна, з якої ви приїхали?

Біль. Кров. Ненависть.

— Україна.

Лікар та медсестра шпиталю здивовано перезирнулися. Закривавлений чоловік, якого солдати знайшли в каньйоні, вочевидь, марив. Бо от уже двадцять із гаком років, як такої країни не існувало. Понад три десятиліття тому (щойно було відкрито трансплантації свідомості) земною кулею пройшлася нищівна економічна криза. Наслідки її були катастрофічними — з мапи світу щезла майже сотня держав та залежних територій. Серед них виявилися мало не всі країни африканського континенту, частина держав Латинської Америки, Азії та Східної Європи (в тому числі й Україна). Здавалося, люди просто залишили їх. Зосталася лише жменька тих, хто втекти не міг або ж не хотів, і вони знавісніло боролися за виживання на своїй землі.

Владна верхівка розорених країн безслідно зникла, лишивши «дорогих співвітчизників» напризволяще. Просто заїхала звечора у супроводі почту до своїх маєтків, повечеряла, відпустила челядь, а на ранок наче випарувалася з розкішних апартаментів. Усі речі лишилися на місцях. Домашні улюбленці теж нікуди не поділися. Бракувало лише грошей, коштовностей і персонального літака, припнутого на даху. А також обіцяного народові «квітучого майбутнього» й «нових обріїв». Подейкували, що очільників тих країн убили, як колись царську родину в Росії. Або ж викрали, щоб згодом загадати страшенний викуп. Грішили навіть на іншопланетян.

Їхні прибічники довго не хотіли вірити, що вони просто втекли.

Усі українці, котрі мали хоча б дещицю здорового глузду, в перші ж роки вибралися за кордон, тоді їм навіть надавалося право обирати країну, щоправда, й зі свого боку треба було мати що запропонувати, аби прислужитися новій батьківщині. Довести, що ти вартий цивілізованого життя в цивілізованій країні. Крім заповнення незліченних формулярів-анкет та підтвердження дипломів, доводилося проходити ще й численні психологічні тести і детектор брехні. Таким чином, за бортом нового життя лишилася більшість дрібних чиновників і містечкових можновладців, зраджених потягом до корупції, а також усі ті, хто мав хоч найменші проблеми із законом. Зате лікарів, учителів, митців, науковців і представників робітничих професій брали охоче — законодавство держав-володарів-світу, до дрібниць захищене від «вторгнень» чужинців-нахлібників, у ті роки ненадовго підняло свою броньовану завісу, щоб поповнити «запаси» спеціалістів, бо ж розвинуті країни й далі невпинно розвивалися, ринок праці потребував вливань свіжої крові. Кожен, хто підпадав під це визначення, отримував власне житло (щоправда, в довгостроковий кредит із фіксованими платежами), не нову, зате досить спритну автівку середнього класу, виторгувану за домовленістю в 200–300 баксів у перекупників (треба ж, власне авто тут не вважалося предметом розкошів), та роботу за фахом (а це взагалі було дивовижею — робота за фахом! — коли, приміром, дипломованому інженеру-проектувальнику не треба було гарувати менеджером із продажу автозапчастин, а вчителю географії — таксувати вулицями міста цілісінький день, а вночі — клепати «курсові» та «дипломні» для ледачих грошовитих студентів) …