Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

В очах старої акторки проступили сльози.

— Пробач мені, — раптом попросила вона. — Та мені однаково потрібне твоє тіло… Без цього — ніяк! — і її затуманений погляд супроти волі попростував до Алехандро, що товкся неподалік. — Може, хоч тоді він у мене закохається?

— Він уже у вас закоханий, — сказала Ештон, простеживши за її очима.

Юрій замислився. Часом Ештон Ван Хелл помічала в людях те, чого вони й самі про себе не знали. А одного дня вона зважилася наблизитися й до білосніжного концертного рояля, який самотньо бовванів у затишному передпокої.

— Хтось іноді грає на цьому інструменті?

Чергова медсестра, що проходила неподалік, зупинилася, стенула плечем.

— Іноді пацієнти грають, якщо трапляються музиканти. Утім, це нечасто буває. А так він наче для краси тут стоїть…

Ештон повільно підняла кришку рояля.

— Настроєний?

— Хто ж його знає? Та, якщо бажаєте, можемо покликати майстра.

Дівчина легенько пройшлася довгими тонкими пальцями по чорно-білих клавішах. З-під її руки випурхнув короткий мелодійний акорд.

— Дякую, не треба, — і вона сіла за рояль.

Почала з Моцарта. Спочатку схвильовано, нерішуче, часом збиваючись-зупиняючись, а потім — дедалі сміливіше й вільніше, щораз глибше занурюючись у шляхетну велич і розмаяний смуток «Симфонії № 38»… Уже багато років Ештон не торкалася клавіш улюбленого інструмента, але пальці все пам’ятали. Завершивши з драматичним творінням Моцарта, вона з однієї ноти перейшла до виразних етюдів Ференца Ліста, потім натхненно взялася за ліричний ноктюрн Фредеріка Шопена.

Так у мовчазному маєтку, де облаштувалася клініка, вперше за довгий час залунала музика. І звичайна кімната наче перетворилася на осяйну концертну залу. Довкола поволі зібралися заворожені слухачі — з двору на звуки класичної музики посходилися пацієнти, оточивши колом воскреслий рояль, трохи віддалік завмер численний персонал, приваблений небаченою досі дивовижею. І навіть Юрій покинув медичний блок, зупинився на східцях, заслухався.

Геннадій Навозов, що за звичкою непритомно дрімав у кріслі, здригнувся, ніби прокинувся й, ухопившись за дерев’яний, вигадливо різьблений ціпок, почав зводитися на ноги. Онуки спробували його зупинити, та старий невдоволено відштовхнув їх поглядом, махнув ціпком, мовляв, не заважайте. Наблизився до Ештон. І попрохав зіграти щось із Рахманінова. Вона завмерла — Сергій Рахманінов був і її улюбленим композитором. На мить заплющила очі. А потім застиглу тишу приміщення розітнули пристрасні широкі акорди «Рапсодії на тему Паганіні». Потому вони перелилися в тендітну, світлу, прозору ніжність, і Навозов упізнав свій улюблений романс «Маргаритки». Один за одним перед ним розгорталися мальовничі музичні пейзажі, їм на зміну приходили помпезні церковні дзвони з тягучими народними переспівами, з котрих неквапом проступав величний фатум середньовічних хоралів. Здавалося, цій химерній дівчині-піаністці підвладне все.

Завершила яскравим уривком із «Алеко» — найпершого творіння російського генія. Коли ж вона звела очі на «замовника», його старим зморшкуватим обличчям струменіли непрохані сльози. То було найвищим визнанням її таланту.

Нахилившись до Ештон, росіянин шляхетно поцілував їй руку.

— Дякую, дочко. Уже й не сподівався, що почую Рахманінова… Тепер не шкода й померти, — і він повільно рушив до своїх апартаментів.

Пекельна трійня знову кинулася йому навперейми. Та цього дня дід їм більше не підкорився. Він раптом пригадав усю велич та силу країни, з якої походив. Таке завше з ним траплялося на чужині після прослуховування Рахманінова — «найбільш російського» з усіх композиторів[7]. Ці ж манірні рудоголові фрики, що йменували себе його онуками, і чути не хотіли про його душевні поривання, ніколи не цікавилися нічим, окрім феноменальної здатності діда заробляти і примножувати. На якусь мить Навозов завмер. І наче прокинувся од глибокого летаргічного сну — взявся розганяти й періщити трійнят своїм ціпком, крити їх відбірним російським матом:

— Убірайтєсь вон, ублюдкі! Я вам, сукі, ні хуя нє аставлю! Ви, бляді, у міня работать пайдьотє! Ви, падли, хуяріть на рудніках будітє, как ваш дєд хуяріл! Пашлі на хуй, прастітуткі злачниє!..[8]