Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

Бранець не ворухнуся.

— До слова, про очі, — спокійно провадив далі. — Хлопці на пательні розпечуть кілька голок. Я дам тобі змогу порівняти, що гірше: проста голка в оці чи розпечена. А поки відпочивай. Це справа не швидка. Подейкують, сто років тому японці мали таких собі камікадзе. Вони були пілотами-смертниками і несли на своїх літаках заряди вибухівки. Так от, не знаю, вірити чи ні, але кажуть, коли Японія програла війну, ватажок камікадзе зробив собі харакірі і ще три дні стікав кров’ю, влаштувавши останній бенкет із друзями… У будь-якому разі, втрата крові незначна, і ти зможеш ще довго насолоджуватися нашим товариством.

Відтак він повернувся до вогню. Кілька хвилин чоловіки спокійно наминали припасені харчі і смажений бекон, хапаючи його просто з пательні. Аж раптом, не припиняючи жувати, рудий велетень дістав зі свого наплічника пилку, звівся на ноги й неквапом почвалав до Юрія.

— Ногу давай! — він узявся розв’язувати одну з кінцівок полоненого.

— Зажди, зажди! — з повним ротом заверещав старий. — Так ти мені його в дві секунди на той світ відправиш. Чи ж я тебе не знаю? Чи не так було з попереднім? Ще встигнеш! Хай краще він, — і ватажок зупинив вимогливий погляд на миршавому щеняті, котре, вочевидь, прибилося до них нещодавно. — Прошу!

Рудий неохоче відступився. Доїдаючи канапку, почвалав назад до вогнища.

Миршавий звівся на ноги, загублено роззирнувся. У цей час у пательні набралася достатня кількість розтопленого жиру, що пекучими бризками розлітався довкруги. Інші схвально закивали, коли малий підняв пательню і напоказ рішуче попрямував з нею до Юрія.

— Можеш не поспішати, друже. Головне, сам не попечися! — гукнув лисий, вони з рудим розреготалися й повернулися до їжі. Чоловіки з масними жартами продовжували поглинати харчі, лише іноді озираючись на нерухомого бранця. Вони вже бачили перед собою картину наступних тортур: жир виллється на груди і потече вниз — просто до оголених тельбухів. Усе це шкварчатиме, соски і шкіра відразу запечуться, піде димок…

Але за крок до бранця миршавий раптом зупинився. Він так хотів вислужитись перед друзями, довести всім, що й він тепер справжній солдат, дарма що серед них наймолодший. Може, тоді вони перестануть насміхатися, при нагоді й без неї відсилаючи його до мамчиної спідниці?..

Юрій повільно звів голову — йому видалося, що від хлопчини відгонить страхом. Поряд із іншими так цього не відчувалося. Пекуча зненависть, крижана відраза, жага чужої крові — що завгодно, тільки не цей по-дитячому наївний страх…

То був його порятунок. Він житиме. Помруть вони.

— Ходи-но сюди. Щось казатиму, — ледь чутно звернувся до миршавого.

Той несміливо звів погляд на покаліченого повстанця, зустрівся з його колючими чорними очима і враз відсахнувся. Пательня в нерішучій руці здригнулася, бризнувши додолу шиплячими краплями жиру.

Повстанець заговорив:

— Відсилаю тебе на болота-яри-пустелі…

Його голос лунав негучно, але з кожним словом набирав міць:

— …де не ступить людська нога, не пробіжить дикий звір…

Миршавому здалося, наче якась невидима сила віддирає його душу від тіла.

— …не пролетить сполоханий одинокий птах…

Він хотів скрикнути, покликати на допомогу друзів, котрі затято щось обговорювали поміж собою, вочевидь, дочікуючи, коли вже той малий зважиться й влаштує для них обіцяну «виставу», але хлопчина не міг добути з себе ані звуку. Він онімів. Самими лише чорними палаючими очима відьмак одібрав у нього волю, силу та голос, цілком підкоривши своїй потойбічній владі. Ось що було справді страшно. Ось що просто пекло вогнем. Поряд із таким навіть смерть могла б виглядати жаданим благом. З безвільно повислої руки миршавого нечутно висковзнула пательня, а свідомість відлетіла далеко-далеко, поступаючись комусь іншому — сильнішому, могутнішому, темному, як ніч…