Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

Й упирята враз розступилися, пропустили старого з ціпком до широких, встелених килимами східців, що вели нагору. У передпокої стало незвично тихо. Утім, ніхто з присутніх не знав російської, тож люди не зрозуміли жодного слова з експресивної промови Навозова. Але чужа екзотична мова видалася їм на диво співучою й мелодійною.

А надвечір старий росіянин причвалав до кабінету головного лікаря. Важко дихаючи й відсапуючись, неспішно вмостився в кріслі навпроти, довго прилаштовував біля немічних, сходжених ніг ціпок. Юрій неохоче підвів очі до колоритного пацієнта: зараз знову почне випрошувати собі право на смерть…

Та цього разу Геннадій Навозов не виправдав його сподівань.

— Та дівчина, донор… — почав правильною, узвичаєною англійською. — Не знаю, як і чому вона сюди втрапила, але ти мусиш відпустити її. Я перепишу на клініку всі свої статки, віддам усе, що маю… Тільки дозволь їй піти. Вона повинна жити.

Лікар не зводив із нього очей. Старий ніколи не вирізнявся надмірною щедрістю, вмів рахувати гроші й добряче знав їм ціну, а тут за двадцять хвилин Рахманінова був ладен віддати все, що заробив за кілька життів.

Юрій важко перевів подих. Тієї миті він зрозумів: і сам віддав би все, що завгодно, аби Ештон дозволила себе врятувати. Аби вона передумала. Аби захотіла жити. Однак відчував: тут справа не в грошах. А наприкінці зміни не витримав — припхався до її апартаментів (хоч правила таке забороняли), щоб… спитати, чи все її влаштовує у клініці.

Ештон відклала білий аркуш паперу, на котрому щось малювала, і непомітно відвела за спину праву руку, у якій стискала добре нагострений олівець. Підвівшись, здивовано зиркнула на лікаря: оскільки вона не була пацієнткою, то й не розраховувала, що тут їй мають усіляко догоджати.

— Прийшли переконатись, що я дійсно не можу заснути? — спробувала вгадати причину його несподіваного візиту.

Юрій на мить розгубився. Він і сам до пуття не знав, навіщо прийшов. Про те, аби роздивитися її коліна у пошуках крихітного шраму з дитинства Іванки, й мови бути не могло — дівчина вбралася в довгий шовковий пеньюар, що діставав подолом самісінької підлоги. Зате він уперше побачив її чорне волосся розпущеним: доглянуті блискучі пасма м’якими хвилями спадали на плечі, майже сягаючи тоненької, перехопленої коштовним мереживом талії. Зненацька Юрій відчув непереборне бажання торкнутися цього волосся, відчути глибше ледь вловимий запах її парфумів, провести рукою по гладенькій білосніжній шкірі, звільняючи її від невагомої павутини шовку…

Але зробив над собою зусилля і вчасно стримався.

— Мене більше цікавить, чому саме ви не можете заснути. Я ж лікар. Раптом зможу допомогти?

Ештон виявилася неприступною.

— Я не зобов’язана вам сповідатися. Клініка купила в мене лише тіло. Свої думки, переживання та спогади я, з вашого дозволу, залишила б при собі. У вас, як глянеш, і власних турбот вистачає.

Юрій одразу відчув: вона говорила не про роботу.

— Гаразд, — він вирішив піти у рішучий наступ. — Справа в тому, що ми досі не отримали вашу медичну картку. І це насторожує… Там є щось таке, що ви воліли б приховати від клініки? Краще скажіть зараз, однаково все з’ясую. І знаєте, що після цього буде?

— Дізнаюся, коли буде, — зухвало відповіла Ештон, і в її руці тріснув олівець. Юрій мимоволі здригнувся.

Перед його очима простелився туман. Раптом він неймовірно чітко уявив її в багажнику своєї машини. З одягу на ній, звісно ж, не буде нічого. Білосніжною, аж до мармурового, шкірою простягатимуться темні смуги синців та багряні сліди від внутрішніх крововиливів. У сплутаному волоссі, що втратить свій блиск, теж запечеться кров. Власне, кров буде повсюди — у згустках і зовсім свіжа, з подряпин та глибоких порізів, а на обличчі…

Юрій струснув головою, зганяючи непрохану ману. Нічого більше не питаючи й не пояснюючи, стрімголов вибіг із кімнати, зоставивши Ештон здивовано дивитися йому вслід. Він міг би вбити її. Та він просто розум втрачав, щойно опинявся з нею сам на сам. І це знову доводило його до сказу.

Наступного дня Ештон сама розшукала Юрія. Рішуче зупинилася навпроти здивованого лікаря посеред центральної алеї.

— Ви схожі на мого батька.