Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

— Схоже, ви гарна людина, Юрію, — якось звернувся старий до свого лікаря. — Тож матиму до вас особливе прохання… Ви не могли б мене убити?

Юрій тільки знизав плечима — він уже давно здогадався, що всі «замахи на життя» стомлений старигань влаштовував собі сам.

Однак найбільше Юрію було шкода сімнадцятирічного юнака на ймення Лукас Варана, котрого привезли до клініки просто зі знімального майданчика популярного телевізійного шоу «Ти — найпотворніший», де він переміг. І, слід відзначити, цілком заслужено переміг. Навіть лікарі не могли спокійно дивитися на Лукаса, адже він і близько не скидався на людську істоту. Шість років тому хлопець обгорів, точніше, спікся, мов різдвяна індичка, під час жахливої автокатастрофи, при тому спромігшись вижити. На відміну від більшості інших учасників шоу, страждав від нелюдських фантомних болів (шкіра й риси обличчя розплавились і стекли з нього, як маска, він їх не мав, зате відчував). Те саме спіткало майже всю верхню частину тулуба. Оце, мабуть, і стало запорукою його химерної перемоги. Телеканал уклав із клінікою угоду, згідно з якою свідомість Лукаса належало пересадити до молодого, сповненого сил та здоров’я і надзвичайно вродливого чоловічого тіла.

Однак обирати його мав не пацієнт чи клініка і навіть не всемогутній телеканал. Рішення було за глядачами. Шляхом всезагального голосування вони й подарують нещасному його нове обличчя, а відтак і нове життя. І це справило ефект розірваної бомби: публіка шаленіла, впиваючись своєю владою, сперечалася, робила ставки, тягнула час, тож ледве чи можна було сподіватися, що вони прийдуть до спільного знаменника хоча б у найближчі місяці.

Час від часу клініку заполоняла орда телевізійників, аби зробити черговий зворушливий репортаж про те, як ведеться їхньому підопічному після феєричної перемоги в конкурсі. Утім, шоумен із Лукаса був ніякий. Він зазвичай мовчав, а коли його вивозили на прогулянку в довколишній парк, не випускав із покалічених рук фотокамеру. Вочевидь, мріяв зробитися славетним фотографом і шукав цікаві обличчя. Якось навів об’єктив і на Юрія.

Той зреагував миттєво.

— Прибери кляту камеру, бо вб’ю.

Лиса перепечена лялька завмерла. Проте жодних емоцій лікар не побачив: для того, аби виражати почуття, треба мати бодай половину обличчя.

— Ви ж навіть не знаєте, хто я, — ледь чутно озвалася істота. Промовляння слів теж давалося ціною неабияких зусиль, людські вуста полум’я перетворило на кривий перекошений отвір.

Юрій звично окинув співрозмовника поглядом. Пацієнт, хто ж іще? До слова, один із найважчих. Але за кожною биркою «пацієнт» стояло невигадане людське життя. Тож лікар обережно поцікавився:

— А хто ти?

Отвір, котрий спотворене обличчя мало собі замість рота, нервово засіпався.

— Я індіанець. Нащадок племені лакота-оглала.

Лукас жив із матір’ю у резервації Пайн-Ридж[5]. Насправді резервації вже давно не нагадують обнесені колючим дротом закриті зони чи сміттєзвалища, вігвамів теж більше нема. Це звичайні селища з будиночками, оббитими дешевою вагонкою, або ж стоянки трейлерів, котрими послуговуються замість будиночків. Нащадки індіанців живуть там, аби просто триматися разом.

Щоправда, часто сидять без роботи, спиваються і, як наслідок, ідуть із родин, як то зробив батько Лукаса, заледве синові виповнилося чотири роки. Саме тоді малий вперше й побачив той дивний сон.

Безмежною прерією мчало стадо бізонів. Попереду біг ватажок — велетенський білосніжний бик-альбінос із масивними вигнутими рогами. Від гуркоту їхніх важезних копит тремтіла й здригалася вся довколишня земля — кожен індіанський воїн з дитинства здатен розпізнати цей гук. Бізони були налякані. Однак не мисливці гнали численне стадо. Мисливці діють інакше — з протяжними войовничими криками вриваються на тренованих для полювання мустангах, котрі навчені не боятися бізонів, в саму гущу стада й уже під час гонитви пускають стріли та списи…

І не зграя осатанілих від голоду вовків гнала тварин. Якщо вовки й наважуються нападати на бізонів, то лише на новонароджених телят. Але стадо в таких випадках миттєво шикується трьома колами — всередині ховається малеча, їх обступають дорослі корови-бізонихи, а тих закривають своїми тілами величні вгодовані самці, опускаючи перед хижаками суцільну завісу з могутніх, загрозливо відстовбурчених рогів…

Бізонів гнав вогонь. До слова, не існує такої сили, котра спромоглася б повернути збурене кількатисячне стадо бізонів в іншому напрямку. Хіба що найсміливішому й найвідважнішому воїну-індіанцю вдасться порівнятися з ватажком на своєму мустангу й відтіснити його вбік. Тоді стадо піде за ним. Але вогонь здатен довести будь-яку живу істоту до справжнього божевілля. Коли ж індіанськими землями простяглися «білі» залізниці, в преріях часто гуляло полум’я, очищуючи їх від бізонів, котрі не вписувалися в мальовничі залізничні краєвиди.

Охоплене жахом величезне стадо нестримно сунуло вперед. Аж раптом перед копитами ватажка й тих, що мчали одразу за ним, розверзлася прірва. Кілька десятків тварин за інерцією полетіли в провалля. Бик-альбінос дивом утримався на самому краєчку. Але всі вони були приречені. Доки він повертатиме стадо вбік, аби обійти урвище, широка смуга вогню наздожене його. Лишалося тільки одне — збитися в купу на краю прірви й покірно чекати смерті. Однак ватажок розвернув довжелезне стадо і воно помчало уздовж краю провалля. Звісно, вогонь наздогнав бізонів. Усі як один загинули. Особливо довго біг і горів білосніжний бик-альбінос.

Потому Лукас завжди прокидався. Тамував у собі крик. Малому здавалося, він власною шкірою відчуває, як горить і плавиться біла шерсть на тілі відважного ватажка, як він задихається від диму та кіптяви і падає на коліна…