Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

Той сон приходив до нього справно кілька разів на рік. Хлопець навіть отримав друге індіанське ім’я — Палаючий Бізон. А якось сон знову прийшов і… залишився в його житті. Лукасу щойно виповнилося одинадцять. Того дня він просто вийшов із дому, аби зустрітися з друзями, пройтися містом, може, зайти в кінопрокат. Трійко підлітків-індіанців, що без діла вешталися вулицями, звісно, ні в кого з білих добропорядних громадян дружніх почуттів не викликали. За визначенням. Досі. Не дивно, що перед ними навіть не пригальмував знавіснілий темно-сріблястий «Порше-Кайєн». На шаленій швидкості він вискочив з-за рогу, вилетів на узбіччя і вгризся розпаленою мордою в їхню невеличку компанію. Двоє хлопців загинули на місці. Лукаса відкинуло ударною хвилею на проїжджу частину, він прокотився просто перед колесами вантажівки, що мчала зустрічною, і, здається, майже неушкодженим упав обличчям у брудну калюжу на протилежному боці вулички. Дивно, та болю він потому пригадати не міг, наче тоді на якусь мить вимкнулися всі нервові закінчення.

Пам’ятав інше: хижацький вишкір решітки радіатора, застояна, вкрита райдужною плівкою калюжа, від котрої тхнуло мастилом, і крихітна іскорка, що, ніби у сповільненій зйомці, зринула невідомо звідки й, пританцьовуючи, торкнулася масної поверхні калюжі. Спалах. Запаморочливе світло. Шок. Увімкнулися й забили на сполох в аварійному режимі одразу всі органи чуттів. Справдився сон Лукаса. А темно-сріблястий «Порше-Кайєн» щезнув, наче його ніколи й не було.

…Він горів якихось сорок секунд, але їх цілком вистачило, щоб отримати опік тридцяти п’яти відсотків тіла. Протягом шести наступних років коштом благодійного фонду проіндіанського кандидата до Сенату йому зробили чотирнадцять операцій. Жодна з них не була пластичною. Після першої він просто зміг дихати без апарата штучної вентиляції легень, друга виявилася запізнілою ампутацією п’яти пальців (середній, безіменний та мізинець лівої руки, мізинець із безіменним правої), і це запобігло прогресуючій гангрені, по третій нарешті спромігся розплющити праве око (ліве порятувати так і не вдалося). Решта операцій була ревізією ран та пересадками штучної шкіри, більшість котрої не прижилася. А потім проіндіанський кандидат до Сенату був раптово викреслений зі списків тих, хто мав хоч якесь політичне майбутнє, і його благодійний фонд зачах.

Лукас лишився сам-на-сам зі своєю потворністю й неплатоспроможністю. Йому потрібна була пересадка обличчя. Йому потрібна була пересадка всього тіла. Йому потрібна була пересадка душі. Щохвилини він мучився від нестерпного болю, його мати всі шість років після нещасного випадку працювала на трьох роботах, аби хоч вистачало йому на знеболювальне.

Про операції вже не йшлося. А якось (то був звичайний осінній день) мати вийшла в черговий раз на роботу й не повернулася. Він зрозумів. За кілька місяців йому мало виповнитися сімнадцять. Більше в нього нікого не було. Він був високим, худим, потворним і здебільшого пересувався на інвалідному візку. У той день скінчилися останні пігулки. Лукас заледве нашкріб грошей на квиток до Портленда. Кастинг на шоу «Ти — найпотворніший» він проходив, божеволіючи од незрівнянних спалахів больового шоку. А всі подумали, що він завжди такий.

Окрім Лукаса, на шоу зібрався справжнісінький цирк потвор: була тут і жінка, обличчя й руки котрої густо поросли чорною тваринною шерстю, і дівчинка зі зрощеними, наче в русалки, ногами, і чолов’яга, чиї груди, спина й кінцівки кілька останніх років раптом почали вкриватися роговою оболонкою, як у ящірки. А наприкінці дня прибула славнозвісна людина-слон із Вайомінгу — теж молодий хлопець із непропорційно роздутими, посірілими частинами тіла…

Усі стояли, сиділи або ж лежали у черзі, щоби пройти омріяний кастинг. Час від часу хтось із експертів відбіркової комісії рвучко зривався з місця і вибігав. Сценаристи й постановники шоу згодом представили це в ефірі шляхетно й зворушливо — члени журі стрімголов тікали, аби «приховати сльози співчуття, адже їхні серця краялися від побаченого». Насправді ж побачене швидше діяло на їхні шлунки, а за лаштунками стояло завбачливо роздобуте молодшим асистентом-стажером зелене відро, куди їх по черзі й краяло-вивертало. Від побаченого.

Коли на арені з’явився Лукас, «сльози співчуття» не змогли стримати водночас троє експертів, включно з головою комісії. Так він пройшов у фінал.

— Привіт, Лукасе! — сліпуче всміхнулася осяйна фея-телеведуча, коли справа дійшла до прямого ефіру. — Розкажіть нам свою драматичну історію!

Наголос зробила на слові «драматичну». Він спочатку був розгубився.

— Ну… в одинадцятирічному віці мене збила машина. Винного так і не знайшли…

— Який жах! — її усмішка, спрямована до всіх камер одночасно, стала ще більш сліпучою й осяйною. — Чого ви очікуєте від участі в шоу «Ти — найпотворніший»?

— Ну, я подумав, може, мені вдасться виграти сертифікат на нове тіло… Адже моя родина не в змозі… власне, родини й нема… А винного так і не знайшли…

— Ви вже казали. Що ж, це була драматична історія нашого учасника під номером двісті тридцять дев’ять — сімнадцятирічного корінного американця Лукаса Варани. Давайте оплесками проведемо його за лаштунки!

Зал вибухнув шквалом натренованих аплодисментів. Лукас знову зніяковів. Вони аплодували його потворності. Він навіть не одразу знайшов, де в них тут на шоу лаштунки, і ледь не впав тоді разом зі своїм візком до оркестрової ями.

За лічені ефіри скандальне реаліті-шоу побило всі можливі й неможливі рекорди переглядів, зокрема і власні — з минулого сезону, і впевнено та надовго очолило рейтинги вечірніх телепрограм. Глядачів нудило й вивертало від дійства, що розверзалося їм перед очима, але відмовити собі в ньому вони вже не могли. Щовечора поспішали з роботи, запасалися поп-корном, цілими родинами обсідали телевізори й заворожено слідкували за парадом потвор. Галасливо обговорювали кожного учасника, сперечалися, віддавали голоси (для цього слід було лише підскочити до сенсорного екрана й тицьнути пальцем у зображення улюбленця). Але то була неабияка відповідальність, бо обрати слід було неодмінно найпотворнішого. Такого, щоб аж кров застигала в жилах від самого лише погляду на «обранця». Тоді він отримає сертифікат на нове тіло й стане таким же щасливим і повноцінним, як вони. І буде їм дякувати з телеекранів. Вони ж лише поблажливо всміхатимуться від усвідомлення власної значущості: «Та ні, нема за що, ми ж лише бажали тобі добра…»

Хоч насправді їм просто було важливо знати, що десь зовсім поряд є хтось, кому пощастило в житті ще менше, ніж їм.

Коли з’ясувалося, що переміг Лукас, до його тісної гримерки увійшла осяйна Анжеліка Феллон — та сама фея-телеведуча, розкішна довгонога білявка, котра знущалася з нього під шалені оплески глядачів.

— Вітаю, Лукасе! — озвалася до нього своєю коронною фразою. — Хто б міг подумати, ти переможець! Та знаєш, я в цьому навіть не сумнівалася… — Вона чомусь почала роздягатися. Неквапом розстебнула довгий рядок ґудзиків на білій шовковій блузці й потяглася до блискавки, що непомітною змійкою збігала вздовж чорної вузької спідниці, котрою були обтягнуті її стрункі знадливі стегна…

Лукас не міг вимовити ні слова, просто зачаровано спостерігав за рухами Анжеліки і не смів повірити власним очам. Коли спідниця й блузка впали до її довгих ніг, красуня переступила через них і схилилася над переможцем у самій лише напівпрозорій, гаптованій мереживом спідній білизні.