Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

— Здурів чи що? Кажу ж, купиш мені нове тіло!

— У мене немає грошей.

— Не кажи нікому. Ти купиш його на мої гроші, — постановила Ванесса. — Це буде твій подарунок мені на весілля.

— Отакої! — зрештою він отямився. — А де подарунок мені?

— Я буду твоїм подарунком, — безапеляційно заявила дружина. — Тільки ж гляди, обирай тіло, за яке нам обом не буде соромно.

Так вони й з’явилися в клініці корпорації «ТІЛО™».

Траплялися Юрію й так звані «постійні клієнти». Одним із них був видатний банкір Геннадій Навозов, росіянин за походженням. У дев’ятнадцятирічному віці він разом із хвилею інших переселенців опинився в Сполучених Штатах. Спочатку, як то водиться в романтичних історіях успіху, був різноробочим, у вільний час трохи промишляв ставками у підпільних боях без правил, згодом почав грати на біржі, а незабаром витяг свій щасливий квиток — одружився з американкою, спадкоємицею нафтової свердловини, отримав громадянство США та доступ у серйозні фінансові кола. Подейкували, він збив свої величезні статки на Wall Street у той час, як інші лише втрачали гроші.

Геннадій Навозов був легендою. Достеменної суми, якою обраховувалися його капітали, не знав ніхто, навіть податкова інспекція. Так само ніхто не відав, скільки йому направду років — посріблений сивиною кволий банкір був схожий на старого хижого птаха, втомленого життям й виснаженого недугами.

Юрій добре пам’ятав Геннадія Навозова. Зустрічаючись, вони віталися як добрі знайомі, коли банкір бував при тямі. Потрапляв він до клініки уже шістнадцятий раз. Причина «візитів» найчастіше була одна і та ж — його мізки виїдав прогресуючий атеросклероз, або ж «старече недоумство», як любив називати свою недугу колоритний старигань. Від клініки йому був потрібний новий мозок, до якого б завантажувалися його неперевершені фінансові здібності.

Уперше він прийшов на трансплантацію сам. Далі вже його волокли нащадки. Може, якби Геннадій Навозов був звичайною старою людиною, онуки при такій оказії спочатку найняли б йому доглядальницю, а згодом (якби доглядальниця втекла) відвезли б нестерпного дідугана до елітного притулку для старих і немічних та й забули б про нього. Однак він був маестро, геніальність котрого полягала у віртуозному зароблянні грошей. Про це вони забути не могли. Його розум і був їхнім найкоштовнішим спадком, котрий належало берегти й примножувати. Тож, коли прогресуючий атеросклероз вкотре навідався до його старечого мозку й відібрав пам’ять вкупі з соромом і здоровим глуздом, стурбовані нащадки знову запроторили Навозова на обов’язкове «лікування» до медичної корпорації «ТІЛО™».

— Колись вони зрозуміють, що годі викидати такі грошиська на мої тіла, і почнуть заробляти самотужки, — щоразу ділився надіями з персоналом клініки старий банкір. — А я воз’єднаюсь на небесах із моєю любою Памелою…

Юрій мав у тому неабиякі сумніви. Він бачив його онуків — підстаркуватих вогнисто-рудих трійнят із неприродно блідою шкірою, порожніми очима, схованими за темними скельцями окулярів, та повільними манірними рухами, котрі промовисто свідчили про те, що вони змалку звикли отримувати все, чого забажають, тож ніколи й нізащо в житті не працюватимуть, радше передаватимуть старого у спадщину, наче довбаний родинний маєток. Було їм уже добряче за п’ятдесят.

Старий кликав своїх онуків упирятами. А якось обмовився, що вони досі сплять в одному ліжку. І щомісяця замовляють собі нове. Із того дня Юрій в думках прозвав їх пекельною трійнею, або ж трьома «П», адже імена золотих діточок (так було заведено в новоаристократичному сімействі дружини Навозова) починалися саме з цієї літери — Пол, Престон та Пайпер. Мабуть, вони свідомо докладали неабияких зусиль до того, щоб оточуючі не мали змоги їх розрізняти, бо всі троє носили завжди однакові брючні костюми розхристано-богемного крою з претензійними шаликами в тон. Із часом Юрій таки навчився відрізняти упирят одне від одного, бо коли Навозов потрапляв до клініки, вони безперервно маячіли в нього перед очима.

Найстарший, Пол, водночас був і найслабшою ланкою пекельної трійні. Весь час скиглив, скаржився на мігрені, тиск, простатит, гайморит, вишукував у рудій копиці в себе на голові чергові сиві волосинки і всіма можливими засобами натякав оточенню, що не проти якось спробувати трансплантацію свідомості й на собі. Усі його жаліли. Утім, сумнівно, аби решта «П» дозволила б йому аж таку фривольність, адже тоді належало б розшукати і вбити якихось трійнят.

Зовсім іншу вдачу мав його молодший брат Престон — був хитрим, злопам’ятним, потайним, весь час дражнив і доводив до сліз та істерик старшого брата й чи не увесь персонал клініки, зате, як йому треба було з якоїсь нагоди кому сподобатися, раптом ставав утіленням чарівності й доброго слова, і хоч усі вже знали, що він нагло бреше, встояти перед його чарами було неможливо.

Однак залізобетонним цементом, що скріплював пекельну трійню докупи, була їхня середульша сестра Пайпер. Її боялися. Мала сталеві нерви, холодний розум та неабияку ділову хватку, що, вочевидь, дісталася їй від діда. Як згодом з’ясувалося, у їхній родині вирішувала все вона. Спочатку Навозов справді хотів зробити її своєю наступницею, але Пайпер чітко дала йому зрозуміти, що не збирається витрачати власне дорогоцінне життя на облаштування фінансових гараздів родини в той час, як решта нащадків житиме в своє задоволення. Власне, це вона й постановила віддавати діда щоразу на трансплантацію, тільки-но він надумає «воз’єднатися на небесах зі своєю любою Памелою». Бабуся Памела вмерла ще до їхнього народження, вони зовсім її не знали, і, звісно, їм не було до неї жодного діла. Ніхто з пекельної трійні ніколи не був у шлюбі, навіть закоханість, здається, оминала їх стороною, тож вони чесно не могли зрозуміти, чого це старий так побивається за своєю покійною дружиною.

Однак не всі, видно, бажали Геннадію Навозову щастя, здоров’я, довголіття та усіляких гараздів. Дехто щиро і наполегливо зичив йому смерті. Бо коли він не конав від атеросклерозу, помирав різноманітними іншими способами. Протягом останніх двох років було скоєно шість винятково зухвалих та винахідливих замахів на життя старого. Уперше його автівку зрешетили кулями, коли він приїхав на іподром, аби трохи розважитись. Тоді полягло троє найвідданіших охоронців Навозова.

Другою була спроба отруєння на званому обіді, влаштованому на честь новообраного сенатора. Того вечора здох Мітька — його улюблений пес-лабрадор, котрий примудрився непомітно стягти ласий шматок із тарілки господаря.

А якось убивці знахабніли до краю й наважилися підкласти вибухівку просто до офісу старого фінансиста. Загинула секретарка. Власне, Геннадія Навозова теж розірвало на шмаття, однак його скривавлені рештки так швидко доправили до центру з питань трансплантації свідомості, що старого знову ж таки встигли повернути до життя. Щоправда, голову так і не розшукали, проте, як з’ясувалося, спеціалістам корпорації «ТІЛО™» для роботи вона й не знадобилася. Коли за тиждень він повернувся до відреставрованого офісу, його зустрів запаморочливий запах свіжої фарби, пекельна трійня і… та сама секретарка — ще звабливіша в новому тілі. Біля входу чергували трійко тих самих найвідданіших охоронців. Під ногами крутився улюблений воскреслий лабрадор Мітька, щоправда, тепер він був німецькою вівчаркою. Трансплантація свідомості поширилася й на тварин, однак тіла лабрадора в донорському фонді, на жаль, так швидко не знайшлося.

Навозов замкнувся у своєму кабінеті і добрих півгодини бився головою об стіл. Йому здавалося, що він усоте проживає один і той самий день, але вдіяти нічого не міг — щоразу його «рятували».