Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

— Узагалі-то ми домовились, що тягнутимемо сірника, забув? Кому дістанеться зламаний, той і обиратиме.

«Маніяки… — подумав Юрій. — Хай йому чорт, маніяки».

Саме тут хлопці його й запримітили. Дружно повернулися до нього, ввічливо запитали, чи має пан сірники. Пан хотів був сказати, що не має і мати не хоче, та ж, як на лихо, просто перед ним на столику лежала пачка сірників із рекламним логотипом корпорації «ТІЛО™». Довелося знехотя виконувати їхню забаганку. Зламаного сірника витяг білявий. Отже, йому вирішувати. Тепер полюватимуть на брюнетку, збоченці довбані.

Чорнява барменка, що досі з цікавістю спостерігала за оказією, виваливши пишні цицьки на шинквас, вочевидь, вирішила, що йдеться про неї, виписала рахунок і ходою королеви рушила до гостей.

— З вас сорок три п’ятдесят. Чайові вітаються. Мене звуть Венді. І надвечір я вільна, коли вже на те пішло…

Юрій принишк. А хлопці дали їй сотню й охоче пристали на розмову, з котрої поволі з’ясувалося, що вони нетутешні, приїхали з Каліфорнії, з передмістя Лос-Анджелеса. Смаглявого звати Лео, він музичний продюсер, а білявчик на ймення Макс пише тексти для рок-пісень, а взагалі він — письменник, утім, час від часу займається й сценаріями для ігрових шоу.

Барменка була в захваті. Тепер вона вже не мала сумнівів — гарну дівку «доля» й за шинквасом задрипаного генделика знайде…

Зоставивши гроші за каву під порожньою філіжанкою (на увагу барменки тепер розраховувати було не варто), Юрій непомітно підвівся з-за столика й рушив на вихід. Уже біля дверей його наздогнав розчарований вигук дівчини:

— Та ти одружений, сучий сину!..

Він озирнувся. Заувага стосувалася «письменника». Безнадійно одруженим виявився й «музичний продюсер». Обидва мали обручки з однаковим візерунком. Вигадливо мережаною літерою «р».

Решту дня Юрій прокручував у голові побачену історію, він усе розумів, крім одного: навіщо подружжю гомосексуалістів знадобилася жінка? Чи таки маніяки?

А надвечір вони з’явилися в його клініці.

— Нам потрібна жінка, — одразу ж пішов у рішучий наступ чорнявий, що запам’ятався йому як Лео.

— А я, звісно, схожий на сутенера! — невдоволено озвався Юрій.

— О, ми не пхаємось у чужі справи.

— То виміталися б звідси під три чорти, — відповів він узвичаєною англійською фразою, яку вивчив принагідно для таких непроханих гостей.

— Ми хочемо дитину, — додав Макс, і все стало на свої місця.

От уже два роки, як вони разом. Робота, дім, друзі, вечірки — все, як у решти звичайних людей. Щоправда, «решта» в їхньому віці вже купує дитячі візочки й обирає імена для новонароджених нащадків. Тож останнім часом вони дедалі частіше почали замислюватися про дітей. І не так собі про дітей, а про власних. Це рішення далося їм нелегко. Одному з них доведеться змінити стать і народити. За тим вони й тягли сірника у кав’ярні.

Юрій не здивувався. Із таким проханням до них часто зверталися заможні одностатеві пари, котрих у середині ХХІ століття налічувалося заледве не більше, ніж звичайних, або ж «класичних», як тепер називалися старомодні шлюби між чоловіком та жінкою. І всі неодмінно хотіли «своїх» дітей. Власне, це був єдиний вихід. Про те, аби взяти малюка з сиротинцю, наразі не йшлося, бо от уже понад двадцять років, як дитячих притулків не існувало. Діти були на вагу золота. Несумлінні батьки, котрі раніше просто кидали своїх незапланованих нащадків, де прийдеться, анітрохи не переймаючись їхнім майбуттям, тепер народжували дітей на продаж. Варто ж було немовляті втрапити на облік донорського фонду, воно вже не вважалося повноцінною людською істотою. Просто біологічний матеріал, із котрого вирощували в спеціально створених лабораторних умовах якісний організм для пересадки (не без допомоги стероїдів, хоча жодна лабораторія не зізналася в їх використанні). Усиновлення донорських «одиниць» було суворо заборонене законодавством.

Тож бажання одностатевого подружжя стати «класичним» уже не дивувало оточуючих, адже було продиктоване необхідністю. Тим більше після народження дитини можна було повернутись у своє колишнє, принагідно збережене тіло. Деякі навіть поверталися. Того ж таки дня Юрій вніс новоприбулих до списку своїх пацієнтів.