Розділ «ІІІ Сім любовей»

— І маму візьмемо, — казала Сонечка. — Вона ж виздоровіє, правда?

— Звичайно, люба. Мама виздоровіє, обов’язково виздоровіє. Побачиш.

Взагалі Тоня любила співати, коли ж їй ставало особливо важко, коли бачила, що мамі стає гірше й гірше, виходила на край городу й дарувала пісню — іноді веселу, а частіше сумну, тужливу — вітрові й простору, що тягнувся крізь поле й лозняки аж до лісу, а над лісом ставав манливим небом, а часом одягав корону-серпанок.

Витирання Софійки також було повільним урочистим дійством, а ще більшим дійством-святом для обох ставало розчісування волосся, що виростало все пишнішим, і як казала Софійка-Сонечко, дужче пахло від поцілунків Тонечки. Очі її притому дивно світилися.

Потім утрьох пили чай з липовим цвітом або м’ятою, листям суниці чи вишневими гілочками. Марія думала, що Бог, забравши чоловіка, позбавивши здоров’я, все ж лишив найбільший скарб — таких доньок. А найбільше — таку Тонечку.

За порадою матері Тоня віддала коня далекому родичеві, дядькові Трохимові, який за це орав город і шматок землі в полі. Жито сіяла Тоня сама, жати й садити та копати бульбу помагали сусіди. Вони ж за монети, які лишилися од тата Франека, привозили дрова. Правда, суворої зими сорок першого — сорок другого років довелося покликати дядька Івана Бройчика й він порубав дерев’яного літака. Тоня перед тим помолилася й попросила вибачення в «татового птаха», як називала це дивне творіння батькових рук. Коли дрова з літака горіли в грубці, Тоня стримувала сльози, а другого вечора їй здалося, що з вогню вилітає маленький пташок-літачок і жалібно квилить. Вона міцніше притисла до себе молодшу сестричку.

Так якось вони пережили воєнні літа. Через рік після спалення літака в них з’явився постійний помічник — хлопець Зенько з третьої од їх вулиці. Він приходив рубати дрова, садити й копати бульбу, а раз почав прибивати штахетину в огорожі. Якось за роботою Тоня зловила себе на думці, що їй дивно приємно дивитися, як переливаються м’язи Зенькових рук при роботі, як він смішно хекає, коли розрубує колоду, як витирає долонею піт з лоба.

Наступного разу вона раптом збагнула й від того залилася густою червоною фарбою — Зенько навідується не просто по-сусідськи помогти, а приходить саме до неї. Вони були ровесниками, разом вчилися в чотирикласній польській школі і в п’ятому класі української школи за «тамтих совєтів». Обопільна симпатія росла й перетворювалася на щось більше, од чого в старшої Бадилинки солодко завмирало серце й перехоплювало подих. Вона дозволяла Зенькові вечорами обіймати за стан і тремтіла, коли він пригортав уже по-чоловічому дужими руками. Навесні сорок четвертого Тоні виповнилося сімнадцять, робота не тільки загартувала, а й витворила з неї сильну привабливу дівчину. Влітку «сімнадцятка», як він жартував, виповнилася і неїному коханому.

Та восени того ж року, після приходу «других совєтів», їх чекала розлука. Зенька забрали до війська, як і кількох інших сімнадцятирічних загорєнців. У селі подейкували, що «нові совєти» боялися, аби ті хлопці не пішли до лісу, в «українську партизанку», в армію повстанчу. Тоня провела хлопця до сільради, а перед тим вони вечір і частину ночі наобнімалися й націлувалися за хатою, на вулиці, в полі. Тоня вся тремтіла, аж заходилася в боязкому й солодкому передчутті чогось більшого, та Зенько тільки прошептав:

— Вернуся, закохаю до смерті.

— Я хочу жити, — прошептала Тоня. — З тобою жити, Зеньочку. Довго-довго.

— Будемо жити до самої смерті, — стиха засміявся Зенько. — І народимо купу гарних голопуцьків. Тільки діждися. Може ж, нас на фронт не пошлють.

— Я діждуся, любий, — пообіцяла Тоня.

Ждати їй довелося довго — цілих сім років. Пізніше їх, призваних сімнадцяти-, а то й шістнадцятилітніми, назвуть останнім воєнним призовом. Зенькові Личуку неймовірно пощастило. Він не підірвався на міні, коли найперше наспіх обучених послали розміновувати поля довкола Луцька, не згинув од холоду й голоду в таборі під Саратовом, де навіки лишилося кілька тисяч волинських хлопців. Його тільки зачепило осколком на двотижневій війні з Японією. Але до того часу Червона армія була геть виснажена. Уцілілих солдатів старшого віку мусили демобілізовувати, а тих, хто мав прийти на зміну, не вистачало. Замість трьох лишили й на четвертий, а потім на п’ятий, шостий, сьомий, а декого — й восьмий роки. За цей час від далекосхідних сопок, коло яких служив Зенько, у поліське село прилетіло майже три сотні листів, а полетіло туди ще більше.

Навесні сорок п’ятого сестри лишилися самі. Мама Марія, відмучившись майже п’ять років, відійшла тихо, уві сні. В останні роки між стогонами, коли тіло, яке все більше ставало схожим на велику білу гору, відболівши, трохи затихало, Марія думала про велику милість, яку їй послав у цім житті Всевишній, — чоловіка і старшу дочку. Чоловік не тільки покохав неї, а й дав відчути себе майже панею, котрій заздрило жіноцтво цілого Млинища. Дочка проявила себе святою — ця ще дитина (правда, з кожним роком росла й міцніла) не тільки вела ціле господарство, а й з ніжною самовідданістю доглядала матір — годувала, мила, обмивала пролежні, які все більше давали про себе знати, кликала, коли тре було, котрогось із сусідів — дядьків Івана, Корнила чи Петра, щоб ті помогли перевернути важку жінку. Кілька разів помагав і Зенько. Марія могла хіба покласти руку на доччину голову й дивитися з вдячною мукою на лице, що випромінювало, як їй іноді здавалося, якесь дивне сяйво. Іноді Марія думала, як багато клопоту матимуть люди, а головне — дочка з неїним великим тілом, коли вона помре. Якось вона згадала оповідь про Діву Млинища, котра з’являлась рідко, але у вирішальні моменти, й почала, помолившись, просити тую Діву аби… явилася по її відході з цього світу й перенесла тіло на могилки, вона ж, казали старі люди, могла робити всілякі чудеса.

Дива не сталося, в останню путь тіло Марії Башихи повезли на возі, хоча Діва чи доля таки помогли — в останню воєнну зиму тіло стало всихати. Тоня тримала матір за руку, їй було зимно й від того страшно, та вона подумала, що війна вже там, у далекій Германії, й Зенько обов’язково повернеться, тим більше, що коханий не на фронті, а десь у Росії, на Волзі, як писав, риє землю.

По смерті Марії постало питання — що робити з Софійкою, якій ішов тринадцятий рік. Разом з сільрадівським головою до хати прийшли чоловік і жінка з району і заявили, що мусять забрати дівчинку в дитбудинок. І тут Тоня знов виявила характер і сказала, що нікуди сестри не віддасть, що житимуть разом і вона догляне, як і доглядала раніше.

Вона тепер зувсім доросла, їй перед Паскою виповнилося вісімнадцять літ, от дядько голова Кирик може потвердити.

— То правда, — сказав голова сільради.

— В такому разі можна оформляти опіку, — сказала жінка з району.