Розділ «ІІІ Сім любовей»

Мокринисько!

Мокринище…

Чого їй треба?

Сказала до Івана:

— Гля, твоя уже прийшла бульбу красти. Чи якої трясці їй треба?

— Ни відаю, — Іван.

— Йди, прожени.

— Тобі треба, то й проганяй.

І Федоська, як стояла з копачкою в руці, попрямувала до найосоружнішого бабища в селі.

— Що, бульби краденої захотілося?

Мокрина підвела голову. Їхні очі зустрілися. У Мокрининих очах Федоська побачила не ворожість — муку, жаль і… Їй раптом здалося, що з тих очиць — не безсоромних, а якихось начеб незнайомих — раптом випурхнула пташка. Маленька сіра, як і очі, пташка й затріпотіла над землею, а потім почала підніматися в небо.

Федося здригнулася.

Одступила крок назад. Що ж то було?

— Я вам помогти прийшла, — сказала Мокрина — прохально й начеб вибачливо.

— Помочніца вона!.. Обійдемося…

— Так люди кажуть, що за день-два дощі затяжнеї мають почєтися. Дай, думаю, помогу…

Федоська не знайшла слів. Над бульбовищем стало раптом наче ще світліше. Подув легенький теплий вітерець.

«Який же сьогодні день?» — раптом не знати чого подумала Федоська.

Пригадала — вівторок. Чи п’єтниця? Чого вона питає? Хто ця жінка?

— Якщо вже прийшла, то ходи до кумпанії, — несподівано для самої себе сказала Федоська.