Розділ «ІІ Родичі»

Сказала, що й він може її вдарити.

Що далі не вимовить до нього і слова.

Вона його обмовила, але вона все одно графиня, а він слуга.

Слуга, який не став другом.

Може її ненавидіти й зневажати, але мусить служити. Тим більше, вона знає — про те, щоб він служив, просив його батько, так, вона знає.

— Неправда, — сказав Остап, у якого по спині пробіг холодок, а під пахвами цівки холодного поту. — Ти сама хотіла, щоб я лишився. Сама, чуєш?

— То й що? — Ліо-Неллі взялась руками в боки. — Що це міняє?

— Нічого.

Остап це вимовив спокійно, ніби байдуже.

— Нічого? Зовсім нічого?

Враз Остап побачив, як її очі закочуються, вона заточується, от-от упаде. Підскочив до неї, схопив за плечі, прошептав:

— Тихо, тихо, я зараз…

Ліо-Неллі похилилася на нього, Остап став міркувати, що ліпше — покликати когось на допомогу чи самому спробувати занести в покої?..

І враз почув голос дівчиська:

— Правда, моє волосся гарно пахне?

Різко відхилився й зіткнувся з її диво-очима (графиня Марія казала — небесні). Вони сміялися. І стали втягувати в себе. Наче два вологих смоктальця чи блакитні ямки. Остап відвернувся, легенько відштовхнув її.

— А в мене справді крутиться голова, — сказала Ліо-Неллі. — Я можу впасти…

— Ти зараза, хоч і графиня! — сказав голосно Остап і пішов від неї.

За його плечима враз почувся сміх, все дужчий — спочатку мов один, потім два, а потім п’ять чи й десять дзвіночків.

«Чого ти смієшся?» — хотів спитати.