Розділ «ІІ Родичі»

Батько Остапа ледь не зойкнув. То, на селянський розум, були великі гроші. За них можна було купити корову, коня, реманент, мо’, й землі.

— То згода?

Антон Терещук подивився на сина. Йому було шкода відпускати сина невідомо куди. Але гроші! Великі гроші!

— Добре, — сказав Антон. — Я згоден.

Маленький Остап тимчасом зирнув на велику графиню й графиню меншу, його ровесницю. Страх — розлуки, невідомого — пронизав його. Він побачив раптом перед очима велику яму, воронку, куди його почав затягувати чорний вихор.

— Тату! Таточку! Мамо!

Він вигукнув це й кинувся до батька. Але побоявся доторкнутися і вхопився за материні ноги.

— Я ни хочу… Ни хочу нікуди їхати, — захлипав малий Остап.

Мати погладила сина по голові, сказала тихо, але ніжно і водночас твердо:

— Ни плач. Ти нікуди ни поїдеш.

Раптом контрастом до дитячого плачу й страху хлопчика пролунав дзвінкий сміх. Теж дитячий. То сміялася графиня Ліонелла.

— Він боїться! Боїться! — закричала вона. — Я хочу, щоб він був моїм слугою!

Управитель поглянув на графиню. Та кинула кілька слів. Затим озвався управитель.

— Сімсот. — І глянув на графиню. — Тисяча рублів. Ми заплатимо вам за рік служби вашого сина тисячу рублів.

Антон Терещук ледве не задихнувся од почутого. Перед ним поставала перспектива стати в майбутньому, може, й найбагатшим господарем Млинища, а то й усіх Загорєн. Перешкодою був тільки його син, цей малий засранець.

— Сину, — сказав батько з прохально-погрозливою інтонацією. — Слухай, сину…

Син підвів голову. Подивився на батькове лице, яке не віщувало нічого доброго. Потім обвів поглядом інших. І зустрівся очима з маленькою вельможною примхливицею. Дівчинка дивилася примружено, весело й одверто насмішкувато. Під тим поглядом Остапові сльози враз почали висихати. Він побачив в очах дівчинки виклик. До того ж вона відверто насміхалася, ця вродлива панська лялька.

— Я згоден, — тихо сказав хлопець. — Я згоден бути їхнім слугою.

Дівчинка заплескала в долоні. Хотіла простягти своєму новому персональному слузі, який у майбутньому мав стати другом, руку, маленьку свою ручку, але передумала.

Так почалося нове Остапове життя. Ідучи до палацу, він почув з примхливих вуст, що були в кареті зовсім поруч, незнайоме слово, сказане Ліонеллою італійською, пізніше він дізнається, що воно означає «боягуз». Остап не був боягузом, він уже купався в ямах на річці, ловив руками раків і сам ходив до лісу, щоб побачити вовка. Він боявся тільки чужого світу, відчував дитячою інтуїцією, а вона є найправдивішою, що той незнайомий світ може його проковтнути й не повернути назад.