Розділ «ІІ Родичі»

Новий світ одразу запропонував свої спокуси. Ці спокуси мали різні назвиська: іграшки, панський одяг, небачені овочі-фрукти, які танули в роті, шоколадні ласощі. Втім, до останніх Остап лишався байдужим. Що ж до решти… А решта була велика й неосяжна. Із села поїхали до міського палацу, де пробули лише кілька днів, далі через Київ до Криму, після двотижневого відпочинку на південному узбережжі, в палаці біля Ялти, де до них на пару діб приєднався граф Тальміоні, потягом дісталися до столиці. Тут затрималися до зими. Підданий Російської імперії, граф вирішив зробити кар’єру в цій варварській країні й, потрапивши до міністерства закордонних справ, швидко набув слави одного з найздібніших кар’єрних дипломатів. За плечима в нього вже була робота в посольствах у Нідерландах і Швеції, а тепер він упевнено підбирався до посади товариша (себто заступника) міністра. Він умів розставляти й переставляти чиновників, мов управний гравець фігури на шаховій дошці. Його прихильники шукали багато впливових і багатших фігур при імператорському дворі. Щодо дружини, то граф Рафаель обрав таку тактику — від давав графині Марії повну свободу, вона могла пересуватися Росією і країнами Європи, куди їй заманеться, але коли була потрібна чоловікові на світських прийомах, балах, а іноді як доречний антураж при зустрічах з іноземними високопосадовцями, то мусила бути в Санкт-Петербурзі. Графік певних зустрічей чи прийомів граф знав наперед, в інших випадках до його послуг було новоявлене диво техніки — телеграф. Телеграма з умовними словами змушувала відкладати всі справи і побачення (так-так, побачення) і мчатися (сама чи з донькою) до північного міста, яке наскрізь продували також варварські вітри і де графиня мерзла навіть у дорожезних соболевих шубах. За кожну таку поїздку і з’яву її чекала винагорода, а часом і їй необхідне знайомство з «особами, наближеними до імператора».

Гра в родині Тальміоні велася з обопільною вигодою.

Нічого цього Остап, особистий слуга і друг маленької графині Ліонелли, звісно, не знав. Хлопчик з поліського села спершу чманів од частих змін обстановки, від розкоші численних палаців, де вони зупинялися, від одежі, у яку його вбирали. Він був слугою, але жив не разом з іншими, дорослими слугами, а в окремій кімнаті — так було скрізь і всюди. Такою була примха, одна з численних примх, графської доньки, яку мама безмежно любила — єдину істоту в цілому світі — й називала відразу двома ніжними пестливими іменами — Ліо і Неллі. Графиня Марія вже давно визначила для себе, що в майбутньому в її доньки має бути найвдаліша партія не лише в Росії, а й у Європі. Для цього були всі підстави: їхній титул, знатність, розкішне генеалогічне дерево роду, яке коренями сягало Середньовіччя й проростало відразу в двох державах — Російській імперії й Італійському королівстві, блискуча кар’єра чоловіка і його майбутня посада. А ще не в останню чергу — краса й розум самої Ліо-Неллі.

Спершу графиня затурбувалася, коли постала найдивовижніша з примх її дива, сонечка, квіточки, чи не з’явилися, бува, у доньки якісь передчасні, хай ще й дитячі почуття до цього хлопчиська, хлопа, раба, замурзиканого селянського сина?.. Проте незабаром вона заспокоїлася. Маленька графиня поводилася з цим хлопчиком саме як зі слугою, з живою іграшкою, котра випадково потрапила до рук і рано чи пізно мала набриднути.

Остап небавом, поступово, переконувався, що Ліо-Неллі вимагає від нього неможливого — бути слугою, відданим, вірним, який терпеливо зносить оті примхи й образи, водночас — вірним, справжнім другом, якому довіряють всілякі таємниці й вимагають відданості й любові. Ліо викликала його до себе й наказувала грати з нею, виступати навіть у ролі великої живої ляльки, яку можна було смикнути за руку, ногу, ніс, покарати. Остапа ніколи не брали на зустрічі з участю інших вельможних дітей, але, вертаючись, Ліо-Неллі детально розповідала йому про ці збіговиська, про те, як вони гралися, яка кривляка ця маленька графиня, княгиня чи герцогиня (або графчик, князьчик), одним словом, не раз гострила зубки на вельможних ровесниках. Остап слухав і не слухав. Мусив слухати, ще й вставляти якісь слова. І водночас мова дівчинки навпроти нього начеб даленіла й даленіла, слова ставали чужими, геть чужими, хоч він уже добре навчився російської мови й дедалі краще розумів італійську. Але та мова не проникала в його душу.

Остапова душа лишалася вільною.

Хоча в ній часом починалося скімлення: бо життя в графських і всяких інших покоях не можна було рівняти із існуванням в курній сільській хаті, як не можна було порівнювати одяг і харчі. Не мусив щоранку-раненько вставати, ледь очі продирав — йти пасти гусей чи корову, або допомагати батькам по господарству. Панське життя, навіть у графського слуги, не можна й віддалено рівняти з мужицьким. Він був кмітливим хлопцем, тому міг би пристосуватися, якось призвичаїтися, стати частиною цього нового життя. Кажучи по-теперішньому, міг зробити кар’єру біля графів, з часом, може, й стати управителем котрогось з маєтків — на Поліссі, в Росії чи й Італії. Та коли починала скімлити душа, а може, й щось інше, йому на підмогу приходили подвір’я, стежка, що вела до воріт і од воріт, запах стружки з-під батькового рубанка, міцний круп коня, до якого торкався, сонце, що заглядало у вікно, коло якого вдома спав, і ще багато чого, що було рідним, чого позбувся, але про яке було солодко згадувати. Остап досі належав цьому, вже віддаленому світові. Не раз він дивився на вродливе лице Ліо-Неллі, на кучерики, що падали на лоба, на губи, котрі розкривалися, мов пелюстки дивно прекрасної квітки, на помах ніжних, мов крила в лебедів, що прилітали до них у село, вій. Якось подумав, що все те живе саме по собі, гарне й захопливе, не належачи нікому, навіть тій же Неллі. Бо Неллі вимагала неможливого — бути слугою, незмірно нижчим від себе, і воднораз справді другом, який мусить вислуховувати дівчачі теревені й таємниці, ба більше — перейматися ними.

Може б, стосунки склалися якось інакше, якби не один випадок. Восени для Ліо-Неллі найняли вчителів і репетиторів — маленька графиня мусила мати ґрунтовну домашню освіту. Неллі зажадала, щоб разом з нею навчався й Остап. Графиня Марія й тут не перечила, правда, посміхнулася скептично, навіть глузливо.

Та сталося диво — наука хлопові почала даватися набагато легше, ніж графині. Остап швидко освоїв грамоту, заввиграшки давався й рахунок, основи біології. Коли настала пора відповідей на уроках, він залюбки розв’язував задачі, спершу простенькі, потім складніші, складав докупи слова в речення. Здивовані позирки вчителів — одного, другого — і явно заздрісні, а далі й ненависні, малої подруги по навчанню. А потім трапилася істерика Ліо, коли Остап зміг так доладно пояснити те, на чому збилася вона.

— Ти не смієш, не смієш так казати! — закричала вона. Потім затулила обличчя руками й вибігла з кімнати, де проходив урок.

Після цієї сцени було кількаденне гнівання Ліо-Неллі, в’їдливі репліки на його адресу й навіть ніби ненароком прищемлені дверима пальці та підставлена в їдальні ніжка. До речі, на перших порах Неллі мала потішне задоволення, коли вчила друга-слугу, як їсти, тримати виделку, сідати за стіл. Тепер, коли упав на підлогу, почув тихенький смішок, слова: «Який же незграбний в мене слуга».

А потім була розмова з графинею Марією. Вона не кричала, не ображала, а дуже делікатно, але з притиском сказала, що хлопчик іноді має поступатися дівчинці, зокрема й на уроках.

— Ти не тільки слуга, а й друг Ліо, — значливо сказала графиня. — Розумієш?

— Так, — видихнув Остап.

Він усе зрозумів. Враз стало нудно й тоскно, ще нудніше, ніж почувався досі.

А проте Ліо-Неллі поводилася так, мов нічого й не трапилося, — вчила Остапа різних ігор: різновидів дитячого лото, розповідала про життя і звички своїх численних ляльок. Остапова нудота набувала фізіологічних ознак — нерідко після ігор з малою графинею він мусив піти і виблювати, крадькома, соромлячись. Разом з тим, Остап, коли Ліо-Неллі їхала кудись з мамою, а він лишався вдома, відчував дивне нетерпіння, поєднане з іще дивнішим страхом: він боявся, що Ліо не повернеться.

Через рік закінчувався строк його служби. Вже понад три десятиліття, як у Росії скасували кріпацтво, отож затримати його ніхто не мав права. Графиня Марія хотіла доручити одному зі слуг у Загорянах, аби він вибив з Остапових батьків згоду на його службу. Але вперлась донька: захотіла поїхати в те село, на те озеро, і все. Коли ж вони приїхали на літню дачу, затягла Остапа до своєї кімнати, взяла за руку й сказала, дивлячись у вічі:

— Поклянись, що ти сам попросиш залишитися, що ти скажеш, що дуже хочеш служити мені… Ну?

— Добре, я скажу, — пообіцяв Остап.

— А ти справді хочеш?