Розділ «ІІ Родичі»

Вони вирішили, що побудуть тут ще наступний день — всього лиш день — і післязавтра вирушать у зворотну дорогу — до Києва і в Крим.

Вранці Ліо-Неллі відмовилася від нового походу на озеро, хоч Аристарх спокушав, що саме таке вранішнє купання запобігає передчасному старінню шкіри. «І в чоловіків також», — додав. Вона сказала, що хоче пройтися вранішнім селом, де минула частина її дитинства. Начебто воно, село, в цей час особливе — виглядом і запахами. Наречений не заперечував проти такої безневинної примхи, тільки нагадав, що в селі можуть бути собаки. Безпородні сільські пси.

— Вони мене знають, — посміхнулася Ліо-Неллі.

— Можна, я піду з тобою? — Аристарх сказав це швидше для годиться, бо його струнке тіло манили легенькі озерні хвилі.

Цієї ночі коханий приходив до неї, але Неллі послалася на втому від дороги. Хіба вони не накохалися минулої ночі в палаці та й у потязі, в купе на двох? Тепер лишала сліди на сільській вулиці, потім за дерев’яною церковкою повернула на другу, далі мала бути третя, куди, власне, їй і треба. Наодинці, в селі, що вже не спало й готувалося до виїзду в поле, бо ж починалися жнива, Ліонелла мусила собі признатися, що заради цього походу вона й підбила майбутнього чоловіка зробити такий крюк у їхній подорожі до моря. Не вранішній моціон, не милування сільським пейзажем покликали її сюди. Вона хотіла, прагла побачити його, Остапа. Глянути, перемовитися словом. Яким він виріс, колишній слуга, подивитися. Особливий слуга. Слуга, що мав ще, за дівчачою примхою, стати й другом, але не став.

— Кузьмо, йди, глєнь, то ж молода пані приїхали, — почула дзвінкий жіночий голос з чийогось двора. — А яка контетна, як виросла, геть чисто пава, — і тихіше, але чутно, — хвостом нашу вулицю замітає… Хі-хі, подивися… Їй-бо ни брешу… І куде то йдуть… А капелюшок який, глєнь!

«Я вернусь, — думає Ліонелла. — Куди я йду…»

Вона вернеться, цей похід безглуздий.

І розуміє — не вернеться. Мусить дійти.

Думає: «Моє право. Ось я скину капелюшка, дивіться на моє волосся».

І не скидає, і простує далі.

Ліонелла хотіла вдягтися в цей похід попростіше, у легеньку прогулянкову сукенку, та в останній момент переважило щось жіноче, потаємне, вперте, і ось вона в розкішнім довжелезнім платті справді тягне за собою шлейф сільської пилюки! Наче навмисне взяла сюди валізу з одягом. Для нього, репаного селюка, що певне, й забув набуті в ролі слуги манери?

Пси тільки двічі й загавкали на її дорозі. Зате все лункіше билося серце. Ніби знаходилося вже зовні, а не у ній. А ось і та хата, здається, вона не забула. Щось змінилося, хата чи не друга або третя в селі, крита тепер червоною бляхою, але та сама.

Авжеж, за службу Остапові Терещуку заплатили цілих дві фантастичні тисячі царських рублів. Три тисячі за два роки сякої-такої служби й розкішного, як для селянського підлітка, життя…

Побачила на дворі приземкуватого дужого хлопця, що порався коло воза. Як привіталася, то підвів голову. Ні, не він. Остап має бути молодшим. Збентежилася, спитала:

— Ви мене нє узнайоте?

— Чого ж, — хлопець вимовив невпевнено, а тоді голосно:

— Мамо! Тату! Остапе!

Він з’явився третім. Слідом за матір’ю і батьком (як і належало?), як і вони, поклонився. Виріс вищим за брата, зодягнутий у сірі полотняні штани й таку ж сіру сорочку, розхристану на грудях, а з-під сорочки виднілося густе смолянисте волосся. Став ще темнішим, начеб циганкуватим, і раптом не знати з якої далини Ліо-Неллі почула дитячі голоси.

— То ти циган, що такий смаглявий, — її дзвінкий і насмішкуватий.