Розділ «ІІ Родичі»

Баба, проте, сказала, щоб не вигадував. Щодо діток, то так, али ж на те, хто має на світ Божий явитися — хлопчисько ци дівка — на те особливі прикмети є. А заглянути, що жде? Куди? Хочеш почути правду альбо солодкої брехні ждеш?

Баба Настя зазирнула Матвієві ув очі.

Зітхнула.

— Те, що тибе, чоловіче, мучить, — більше за тибе. Воно таке, що нічим його ни дустати. Думаю, що ти так хочеш узнати якусь тайну, що мусиш вернутися. Тико скинь з душі камінь. Тєжко його на вуйні нести буде.

Камінь Матвій спробував скинути. Сходив на могилки[42] і постояв коло могили тестя. Просив прощення за те, що, ни хотячи того («Тико чи ж не хотячи», — подумав), вкоротив йому віку. Таки вкоротив.

«Ви-те, Купріяне, вдалеся добрим хазяїном, — подумки звертався, — а чого ж дочка така низдала? Щось про душу неїну казали, а я глухий до теї душі. І де мині взєти слуху? І якби ни брат мій, то хіба б я прийшов тоді свататися…»

Відчував — не ті слова приходять, камінь не підважують, а що ще міг сказати?

«По-інакшому все їдно жити ни вмію, і за те простіть, Купріяне, — попросив. — А як мине вб’ють на тій вуйні, то кому од того полегшає? Самі казали ви-те, що пропаде тоді Марися, як сама зостанеться».

Диво-дивне, од згадки про свою непутьову та покірну йому жінку начеб полегшало на душі. Може, й камінь, каменюка той покотився?

Вернувся — непутьова Марися тут як тут:

— Ни бійся, я таткові ни скажу, що ти до нього ходив.

Хоч злися, хоч бий, хоч до ніг припадай, хоч плач, хоч скач, як то кажуть…

А жінка далі:

— На хуторі, за Перечипом, баба є сліпа, то по руці долю може вгадати. То мо’ й тобі сказала б, чи живий вернешся… Мині ж угадала.

— А ти що, ходила до неї? — витріщився Матвій.

— Ага, давно. Ще як молодюською була. Про чоловіка питала та долю, де вона пасеться. — Очі Марисі зволожилися. — Сказала баба, що вийду замуж, вдатний буде чоловік, вельми вдатний, і діток багацько. Я тогді додом як верталася, то всю дорогу сміялася од щістя. А бач… Правду про чоловіка сказала, тико про діток збрехала. А може, й ни розгледіла, воне ж малейкі.

І плакати, і сміятися од тої мови Матвієві хотілося. Ни заплакав і ни засміявся. Вийшов, щоб перед дорогою далекою щось на хазяйстві пудрихтувати. А десь за годину не стримався й до Марисі:

— Як ту бісову бабу, кажеш, звати?

Марися зиркнула якось так радо, мовби їй бозна-яку добру звістку приніс.

— Пріською й звати. За тим селом, там дуб такей пошті усохлий коло дороги росте, тамика й хутір їхній. Їдь, чоловічку, мо’ й успієш.