Розділ «ІІ Родичі»

— То, може, й порадиш — до кого?

— А чом би й нє, — Митро стояв з сокирою в дужих руках і його усмішка у відповідь, здавалося, заграла на лезі. — От хотя би до Лапущика. Господарка в нього не з останніх. А загнеться старий — тобі все й останеться.

— Що?

Матвій кинувся на брата, той вдарив обухом по руці. Засичав од болю, мусив одступити.

Старий Лапущик дістав своє прозвисько за те, що колись, у молодості, був до дівчат вельми охочий, ни одну справді лапав, та склалося, що лишився старим парубком і женився вже, коли за тридцятник літа добряче похилилися. Жінку обрав, правда, на літ десять молодшу за себе, та, як у селі казали, швидко заїздив, більше роботою й кулаками, ніж у ліжку, і лишився сам з двома доньками-підлітками. Старшу оддав замуж, ледь сімнадцятий минув, а от молодша… Менша Лапущикова дочка вдалася і невродлива, і на розум не багата. З дитинства, як ходила з пальцем, засунутим до рота, та так та звичка й лишилася. Майже не розкривала на мову рота, а як щось казала, то до купи рідко складалося. Могла, йдучи селом, прямо під чиїмось тином, на вулиці, сісти справляти нужду. Лице видалося таким, про яке кажуть, що сокирою витесане, до того ж виросла худа-худюща, і сусіди переговорювали, що, певне, Лапущик на їднех помиях дочку тримає та лушпинні з бульби.

Одним словом, охочих брати таку, чи йти в приймаки, не було. Спершу й Матвій відкинув навіть саму думку поєднатися з Лапущиковою Мариською. Уявити свею жінкою цю сухоребру й придурочну не міг.

Проте минав час і якось на вулиці він зустрів Марисю (в селі по-різному казали, як її звати, — одні, що Маруська, другі, що Марина), зустрів і…

Марися йшла навстріч, хилитаючись, мовби од вітру, посміхалася, але, як завважив Матвій, не дурнувато, а начеб приязно, до чогось заохочуючи. І як порівнялася, промовила голосом тихим, що раптом огорнув чимось лагідним і теплим:

— Доброго здоровля, дядечку Матвієчку.

— Здорова була, — відповів Матвій. — То ти мине знаєш?

— А чом би й нє? Хіба ми не з їдного кутка?

Сказала — й вулицею покотився легенький смішок, а вона подибцяла собі далі, сором’язливо опустивши очі. Та без пальця в роті.

Матвій подивився їй услід і вперше подумав, що, може, то й справді був би вихід.

За місяця півтора він перейшов місток через Мережку. Там на частині Млинища, підкутку, як казали в селі, й яка називалася Заріччям, знаходилося зо два десятки хат. Купріян Лапущик жив скраю, геть на краю Заріччя, Млинища і Загорян, у хаті під невеличкою гіркою. Матвій подумав, що, звісно, спершу ліпше було переговорити з самою Марисею, та зійде й так, піде ва-банк, як поляки мовлять.

Старий Купріян глипнув на прийшлого неприязно, хоч і не без цікавості. У цій крайній домі гості були нечастими.

— Земельки меї захотілося? — Купріян зиркнув уже майже презирливо, коли Матвій виклав, що хоче найближчої неділі заслати сватів. — І до господарки, певно, приглєнувся? Ну, правду ж кажу?

Матвій відчув, як у нього засвербіли руки.

«Стара пика», — подумав злісно, проте його злість адресувалася не тільки господарю, а й самому собі.

— Чом ви-те, дєдьку, думаїте, що ваша дочка ніц не варта? — Матвій намагався говорити спокійно.

— Чого вона варта, те я їден, може, тико й знаю, — сказав Лапущик. — А те, чого ни знаю, зара в самої Марисі спитаємо.