Розділ «ІІ Родичі»

— Я тобі ни писатиму, може, щоб і накалякав, трохи грамоти знаю, так ти ж всеїдно ни прочитаїш. Вернуся — то й вернуся. Худобу доглядай, поле чоловік меї сестри Килини виоре, я договорився. Як худобина яка здохне — сто лупнів получиш, ще й шкіру спущу, і сіллю посиплю. Дивися і жди.

— Ой, Матвієчку, — завела було Марися і прикусила язика, а тоді: — Я за тобою кожен день об стінку головою битимусь.

Матвій знизав плечима, закинув на них торбину з харчами на пару днів, ложкою та квартою.

За два дні був у запасному полку, за місяць на фронті.

Смерть була такою тварюкою, з якою варто погратися, — вирішив тепер Матвій. Коли піднімали в атаку, він кидався бігти чи не першим й одразу починав стріляти з автомата. Стріляв так часто й люто, поводячи дулом вправо-вліво, що смерть, певно, тильки ошелешено поводила очима, якщо вони в неї є. Як добіг до першого вбитого (а мо’ й кимось другим) німця, то спинився й подивився на нього, як та баба з хутора веліла. Очі вбитого ще не встигли заплющитися, й Матвій помітив у них здивування.

«Я вбитий, ти живий?» — здавалося, питали ті вирячені очі.

Матвій подумки похапцем проказав «Отче наш», зрізав бритвою з німця жмут волосся, як тоже веліла баба, й побіг далі. Торба з протигазом скоро була повна того мертвого волосся, й коли Матвій на привалі не стримався й зазирнув у неї, враз йому здалося, що волосся заворушилося. Матвій скрикнув, перед очима в нього затанцювали білі чоловічки. Він висипав волосся на землю й почав топтати. Те побачили солдати, дивилися ошелешено й, певно, вирішили, що рядовий Терещук з глузду з’їхав. Доповіли ротному командиру. Ротний, лейтенант з дивним прізвищем Красуля, підійшов і подивився на Матвія, котрий наче танцював по втоптаному в землю німецькому волоссю.

— Что ти робиш, солдате? — спитав ротний.

— Хіба не бачите? Танцюю, — одказав Матвій.

— Хватайте єго, — звелів Красуля.

Матвія схопили, скрутили й одвели до полкового лікаря — симпатичної, хоч і рябої жінки років під сорок. Та пильно оглянула солдата з ніг до голови й спитала, як він почувається.

— Добре, — сказав Матвій. — Я, пані дохтурко, цілком здоровий. Як не вірите, спитайте ще що-небудь.

Лікарка, котра була українкою, й спитала:

— Можете пояснити, що ви робили?

Матвій повагався, вирішуючи — казати правду чи ні. Він подумав, що дохтурка, певно, дуже стомлена. Оглянув стомлену жінку з офіцерськими погонами й раптом подумав про те, про що зовсім не мав би думати, — чи ряботиння в неї по всьому тілові, чи рябі груди й живіт, дупа й те, що в них зветься поцькою. Спитати не міг, бо ще більше повважають несповна розуму. Раптом відчув до цієї жінки таку довіру, яку не відчував до жодної людини у світі, навіть матері в дитинстві.

— Я, пані-товаришко дохтурко, — сказав Матвій, — зрізував волосся в убитих німців. А як його назбиралося багацько, то й викинув, і в землю втоптав. Тико й усього.

— А навіщо ви збирали волосся?

— Бо так веліла їдна баба з нашої мєстності. Вона, певно, думала, що так якось мона перехитрити смерть, от мені і нараяла.

— Ви дуже боїтеся смерті?

— Вельми, пані дохтурко, — признався Матвій. — А хто ж ни боїться? Якби хто пудказав, як неї перехитрити… Я от пробую й поки вдається. То мо’ й далі повезе. Я ще, пані-товаришко, коло землі ни находився й жінка в мене ни вельми розумна, хто ж неї догляне, як мине коцнуть? От і граюся з тою каргою, як можу. Тільки й усього.