Розділ «ІІ Родичі»

— Беремо бідних, майбутніх колхозників, а ти — як ни куркуль, то підкуркульник, — суворо сказав голова Степан Семенаха, колишній капезеушник[41]. — Нащо воно тобі.

— Тре, — одказав Матвій. — Вельми тре. Я, може, тоже хочу побачити щасливу жизню. Мо’ й собі до вас пристану. Возьміте…

Він таки упросив записати його на ту поїздку, приніс голові літрову банку сметани та добрий шмат сала. І таки поїхав, і про тую поїздку написала районна газета, і було там сказано, що виявив бажання ознайомитися з радісним колгоспним життям навіть багатий селянин Матвій Терещук, а побачене змінило його свідомість.

— То навряд, — буркнув Матвій, коли йому прочитали тую замітку.

Їздив-бо він зувсім для гинчого — подивитися на тамтешню землю, на той багатий чорнозем, про який чув. Чорнозем, густий шмат землі, якого взяв до рук, вразив своєю масністю, такою досконалою, що Матвієві аж душно стало. Подумав, що люди тут у золоті повинні ходити, у молоці купатися, а доми оно які незавидні, гірші, як у них. Як їхали поїздом, крізь вікно дивився, як потім вийшов за село, дух захоплювало — скільки ж землі в тому степу, і ни тобі болітця, ни корчів, ни лісу, усе земля та й земля. Багата, тлуста. Він таки привіз торбинку, хай і невеличку, «щасливого добра», як подумки назвав ту землю. Висипав перед самісіньким вікном, щоби бачити, як вранці встає.

Війна, що прийшла наступного літа, мало змінила Матвієве життя. Ходив коло поля й худоби, ні в поліцію не пішов, ні в українську партизанку. То було ни його, то було для нього щось таке, що відшумить, як часом буря за вікном. Лишившись удвох з Марисею, Матвій малу-помалу почав почувати до жінки більшу прихильність, часом і тиха ніжність повівала, якої соромився. Якось увечері, не в ліжку, а просто так, пригорнув. І відчув, як Марися дрібно-дрібно задрижала. Схилила йому голову на плече й він почув шепіт:

— Матвієчку, Матвієчку… Ой, Матвієчку…

Та йому раптом почулося те неїне, як за труною йшла:

— Таточку, таточку, ой, таточку…

Відштовхнув дурну жінку. Вийшов надвір, побачив, як з-за гірки виповзла тінь, і здригнувся: «Купріян?». Тьху, до чого довести себе можна. Старий сам винен, що накликав на себе біду, ни тре було зариватися, його чєсниця уже відспівана.

Біда прийшла, як, наблукавшись та насіявши смерти десь там на сході, у їхні краї вернулася справжня війна. До того хіба були чутки, що в місті жидів німаки геть усіх вибили, та ще поляки в сорок третім пусля Покрови до села навідалися. Мо’ й спалили б, як сусідські Полапи, та порятувала полячка Зоська Цвіркуниха, що з прийшлими, котрі людей у церкві мали палити, про щось там по-своєму переговорила. Відтоді Зоську в селі вважали мало ни за святу, а яка з неї свята, баба як баба, панство своє давно забула, зате цигарку за цигаркою смалить, а хіба то бабське діло…

Німцив погнали, загорєнци вийшли з лісу, де ховалися од вивозу в Германію перед приходом червоних. По пару днях другі совєти стали брати до свего війська. Принесли повістку й Матвієві. От того призову був їден спосіб порятуватися — піти в ліс до «степанових хлопців», стати повстанцем. Та то було як з вогню в полум’я кинутися. Не вірив Матвій, що теї лісові хлопци червоних подужають, раз уже Гітлеряка з такою силою драпака дає.

Матвій тримав у руці повістку і відчував, як його огортає дивна жага. То була жага жити — зара, сьогодні, завтра і ще багацько літ. І страх… Не так умерти, загинути на війні, як того, що він умре, пропаде, й так і не дізнається якусь важливу таємницю, котра призначалася тільки йому.

Йому одному.

Од Бога ци од цего світу.

Таємниця стосувалася землі.

Землі, яка є в нього, й землі на всенькому білому світі.

«Що ж то таке?» — Матвій подумав це й витер змокрілого лоба.

Запекло всередині. Серце? Нє, ни схоже. То що? Як узнати, що його мучить? Може, він просто боїться смерти? Так од свого ни втечеш, долю ни перехитриш…

Зрештою рішив піти до баби Насті Луцихи. Вона вміє вгадувати, яка дитина буде — хлопець, а чи дівчина — то, може, і йому скаже: вернеться з війни ци нє?