Розділ «ІІ Родичі»

— А то Тетянка, моя суджена. Ми уже заручені, пусля Покрови й весіллє має бути. То ми й прийшле, щоби ваша ясновельможність… ваші ясновельможності поблагословили, якщо буде на те ваша воля.

— Якщо буде на те ваша панська воля, — мов луна, повторила дівчина.

Сказала вона це з якоюсь такою обеззброюючою усмішкою, що Ліо-Неллі й собі мимоволі посміхнулася. А тоді відчула, як їй засмоктало під ложечкою, мовби їсти одразу захотілося (цей сир, сметану, курку з півнем одразу), а тоді стало бракнути повітря. Ліо-Неллі відчула: його, повітря, цей вечір, сонце, що от-от сховається остаточно за обрієм, — все те висмоктує ця дівчина з косою, зі світло-сірими, ледь-ледь голубуватими очима. Їй захотілося крикнути так, щоб почуло все село: «Вона відьма!» Але вона не крикнула, натомість сказала, зволоживши язиком піднебіння, звісно, російською:

— Что ж, ми вітаємо. І, звичайно, поблагословимо. Ти вибрав собі хорошу наречену, Остапе.

— Дєкую, — прошелестіла Тетяна.

— Як це у вас робиться? — звернулася Ліонелла до служниці.

— Та обнаковенно, — сказала Одарка. — Обнаковенно, як у людей. Перехрестіть, я зара ікону винесу.

Вона винесла давню ікону, яка зберігалася на дачі, дала в руки своїй хазяйці. Ліонелла невміло перехрестила — спочатку Остапа, потім його суджену. Зрозуміла — треба ткнути обом цю ікону, хай цілують. Вони й поцілували. І припали по черзі губами до її руки. Колись зі сміхом вона змушувала слугу цілувати ті руки і навіть черевички. Але тепер, коли його гарячі вуста торкнулися її довгих пещених пальців… На мить наче кольнуло шкіру, легко-легко.

«Нічого не сталося», — подумала Ліо-Неллі.

Треба було щось сказати. І вона вимовила дерев’яними вустами:

— Счастлівой вам жизні. І много дєтєй.

— Дєкуємо, ваша ясновельможносте, — відказали вони по черзі.

Потім благословив граф.

Ліонелла хотіла сказати, щоб Аристарх приніс вино — такий випадок! — та подумала, що те буде зайвим. Пани — вищі істоти в очах цих селян, ті, хто покликаний благословляти, не спускаються з небес, щоб пити вино з простими смертними.

Ліо-Неллі звеліла Одарці принеси коробочку, ту, що стоїть у шафі-серванті в її спальні. Тоді сказала: «Я сама», — і метнулася всередину. Коли діставала ту коробочку, у неї тремтіли руки. Враз відчула — їй хочеться кинути цю багато інкрустовану коробочку, впасти на цей килим, заплакати, заридати, забитися в істериці.

«Я тільки дівчина, жінка, — подумала. — Що знають ці двоє про любов?..»

Вона була жінкою, яка щойно поблагословила на щасливе життя з іншою свого коханого.

Свого коханого?

Який жах! Яка очевидна ганьба для графині Тальміоні й майбутньої графині Долганової.

Треба було дограти виставу й вона дограла. Винесла прокляту коробку й дістала з неї два золоті хрестики. Їх колись лишила тут мама Марія. Хотіла забрати, та вирішила зробити це, коли дачу продадуть. Навіть коли приїжджали ті, хто орендував дачу, хрестики лишалися на місці. Навіщо? Для того щоб одягти на шиї двом, яких хотіла б убити, змусити зникнути з цієї землі? Виходило, що так… Чому мама, яка прагла позбутися дачі, не забрала хрестиків? Учора, побачивши цю коробочку, подумала, що настав час це забрати…