Розділ «Данциг, 19 лютого 1904 року»

— Допомогти мені в розслідуванні, комісаре, — відповів Штальман. — Саме тому я розшукував вас, користуючись усіма можливими засобами: зв'язками в Міністерстві поліції, знайомствами у контррозвідці і Департаменті залізниці.

— Скільки вам знадобилося часу? — поцікавився Вістович.

— Щоб знайти вас? Більше тижня, — відповів Штальман.

— Курва! — не втримався комісар. — За якийсь тиждень мене знайшли в іншій країні, ледь не вночі, у Богом забутій місцині на березі моря...

— В наш час телефонного і телеграфного зв'язку це неважко, — зазначив його співрозмовник. — Крім того, ваша остання справа... Знаєте, у вашого начальника, пана Шехтеля, до вас великі претензії.

— Знаю, — буркнув Вістович.

— І не тільки в нього, — продовжив Штальман. — Пригадується, президент міста Львова, пан Нойманн, закидає вам зруйнування цілої кам'яниці на вулиці Потоцького. Однієї ночі, кажуть, там стався вибух.

— Я тут ні до чого, — спробував заперечити Вістович, але зрозумів, що чоловіку навпроти насправді плювати на це.

— І, якщо пригадуєте, тутешня пароплавна компанія досі з'ясовує обставини, за яких позбулася цілого судна...

Вістовича всі ці нагадування наслідків його попередньої справи, яка, власне, й привела його до Данцига, добряче роздратували. В одну мить він позбувся будь-якого співчуття до Штальмана.

— Смію також додати, — продовжив той, — що й кошти, які дозволяють вам знімати помешкання в цьому місті, рано чи пізно скінчаться.

— Здається, я не зовсім добре вас зрозумів, — після короткої мовчанки сказав комісар.

Він випустив струмінь диму у бік співрозмовника і дивився на того, трохи примруживши ліве око.

— Не зовсім добре? — перепитав Штальман.

— Гівняно, — уточнив Вістович.

— Що саме ви гівняно зрозуміли? — в тон запитав віденець.

— Ви мені, курва, погрожуєте чи просите про допомогу? — комісар підвищив голос.

— Не мав на меті вам погрожувати, — примирливо сказав Штальман.

— Тоді на біса ці розмови про мої проблеми?

— Я можу їх вирішити.