Розділ «Небо над Віднем»

— Давайте я запропоную вам партію, — несподівано сказав посол, — зізнаюсь, я ще ніколи не грав цими фігурами.

Дмітров дістав звідкілясь олійну лампу і, запаливши, присвітив нею своєму шефові. Той обережно розстебнув валізу. Звідти він дістав два плоскі футляри. В одному виявилась шахівниця, а в іншому — акуратно складені фігури, кожна в своїй спеціальній ніші.

— Реставрація дошки та фігур мені обійшлася дорожче, аніж самі шахи, — посміхнувся Ніколаєв, — а коли майстер знімав мірки, щоб виготовити для них футляри, я готовий був пристрілити його за кожен непевний рух.

Навіть при тьмяному світлі було видно, що кожна фігура виконана по-особливому. У двох вершників були різні коні: в одного баский, нетерплячий, а в іншого сумирний і слухняний. Пішаки всі стояли однаково струнко, але придивившись до них ближче, Лайош помітив, що кожен з них обличчям був несхожим на сусіда, ніби на дошці раптом вишикувались два ряди справжньої піхоти. Королі та королеви, одягнені в багатий індійський одяг, плели інтриги та керували військом, слухаючи поради своїх офіцерів та полководців. На шахівниці несподівано виник цілий давній світ, який манив до себе з неймовірною силою.

— Кого я матиму честь запросити до гри? — запитав посол, щойно всі фігури були розставлені.

Чоловіки перезирнулися.

— Грайте з ним ви,— пошепки сказав Габор,— а я триматиму зброю напоготові.

Лайош сів навпроти росіянина за чорними фігурами.

— Розпочнемо? — сказав посол, одночасно роблячи хід пішаком.

Опонент мовчки зробив хід у відповідь. Білі пішли у наступ і невдовзі їм дістався чорний слон та кінь. Здавалось, партія мала б бути виграшною для росіянина, але за наступним ходом він несподівано втратив свою королеву.

— Блискуче, — сказав Ніколаєв і театрально поаплодував супернику.

— Це називається «Будапештський гамбіт», — вдоволено посміхнувся Лайош, — я не дарма обрав такий дебют.

— Гадаю, в цій партії в мене більше немає шансів, — продовжив посол, — недарма ж в імператорському шаховому клубі про вас відгукувались як про найкращих гравців у столиці.

— Це там ви про нас дізнались? — поцікавився Габор, який також був гордий за свого колегу-співвітчизника.

— Не я, а пан Дмітров, — уточнив той, — мені лишень залежало на тому, щоб віддати цей скарб у руки справжніх майстрів. Тепер я бачу, що мій помічник не помилився...

— Можемо розпочати ще одну партію, — сказав Лайош.

Посол відповів посмішкою.

— Я маю іншу пропозицію для вас, пане Вешелені, — сказав він, — дослідіть гарненько білі фігури, які вам дістались під час гри. Так би мовити, обшукайте полонених. У вас два мої пішаки і королева. Почніть з нижчого рангу.

Здивований Лайош взяв до рук першого пішака і підніс його ближче до світла. Втім, нічого, окрім тонкої ювелірної роботи, він не побачив. На обличчі полоненого піхотинця відображалась рішучість і зневага до ворога. В правій руці він міцно затиснув довгого списа, а лівою тримав щита.

— Мабуть, щось усередині, — тихо підказав Габор.