Розділ «Небо над Віднем»

Шахісти перезирнулися. Обидва чули про унікальні давньоіндійські шахи Самудрагупти, які рік тому продали з аукціону невідомому колекціонерові. Цим невідомим, виявляється, був російський посол.

— А чому не можете вивезти шахи в Росію? — запитав Габор.

— Ви все зрозумієте, коли їх побачите, — відповів Дмітров.

В чоловіків перехопило подих.

— Ми їх побачимо? — з недовірою промовив Лайош.

Росіянин кивнув.

— Скажу більше, — додав він, — якщо ви згодитесь, ці шахи будуть вашими, оскільки пан Ніколаєв не бажає продавати цю безцінну реліквію, а хоче передати її в руки справжніх поціновувачів шахового мистецтва.

Його співрозмовники зовсім заніміли від здивування і тільки мовчки витріщалися на Дмітрова, шукаючи в його поведінці ознаки божевілля. Той, врешті, сам ухопив пляшку і чесно поділив залишки коньяку між трьома склянками. Угорці й не думали пити.

— Ви жартуєте, пане Дмітров? — прийшов до тями Габор.

— Аж ніяк, — запевнив росіянин. Після третьої склянки в нього почав заплітатись язик. — Я справді пропоную вам шахи Самудрагупти, інакше, в кращому випадку, їх конфіскує поліція. А серед них мало цінителів старовини.

— Що потрібно від нас? — запитав Лайош.

— Нічого, — посміхнувся Дмітров, — просто заберіть їх сьогодні ввечері.

— Звідки?

— З острова Маргіт о десятій вечора. Зустрінемось на руїнах монастиря. Знаєте, де вони?

— Звісно, — відповів Габор.

— От і домовились. Тільки попереджаю: якщо з вами прийде ще хтось, наша домовленість втратить чинність. Шахи Самудрапупти — занадто цінна реліквія, і нам не потрібні зайві свідки...

— Безперечно, — погодились ті.

Між тим, кельнер знову приніс йому гуляш та випічку і завбачливо залишився сторожити їжу. Дмітров прицмокнув язиком і, перепросивши у співрозмовників, подався вечеряти, сам вочевидь побоюючись, що мадярських голубів не зупинить навіть сторож.

— Самудрагупти, — вдруге наостанок виправив Лайош, але росіянин вже його не чув.

Кілька хвилин чоловіки мовчали.