Розділ 2

– Максиме, зажди хвилину! – кричала та махала йому рукою. – Тітко! Затримайте ж ви його! – просила ще не стару Настю.

– Диви, щось у Мар’яни сталося, біжить і тебе кличе. – Тітка кивнула на провулок. – Тепер ти нарозхват. Десь спиняйся, хлопче, а то жінки й додому дійти не дають, – сказала і, лукаво посміхнувшись, завернула до своєї хати.

Максим стояв перед Мар’яниним провулком і дивився на неї якимось незвичним поглядом – забуте тепло починало зігрівати душу. «Бувають такі хвилини, коли один погляд багато чого значить», – пригадалися йому братові слова, сказані перед тим, коли він збирався оженитися. Мар’яна, відчувши його пильний погляд, зніяковіла і почала поправляти свою хустку, потім смикати спідницю, яка на ходу трохи піднімалася від вітру. Максим теж пройшовся своїми руками по гімнастерці та галіфе, неначе збирався запрошувати її до танцю. «Одежа як одежа, багато хто так ходить, а от у чоботях уже й ногам парко. Але не босому ж?» – проскочили і такі думки в його голові.

– Максиме, я так боялася, що ти не почуєш мене.

– Та чого ж, тебе почув би, – починав по-солдатськи, а коли заглянув у її очі, то й свого голосу не пізнав.

– Ти, мабуть, з роботи йдеш? І що там у центрі?

– Нічого, на плотні цілий день трудився, голові вікна на хату робити почав. А чому питаєш? – Сам радів, що є нагода поговорити з нею наодинці.

– Поштарка до мене заходила, казала, що Рая, яка на твоєму кутку живе, піч топила ввечері і двір мела.

– То й що, нехай топить, – не міг зрозуміти, що вона хоче сказати.

– А коли сина чекає? Чи дружків із Дем’яном? – Мар’яна йому тихо, майже по секрету.

– Так, так… – Він задумався. – Від мене до них через городи шапкою докинути. Можна б і прослідкувати. І хлопці там наші теж не проти будуть. Тільки раз були в селі два дні тому, то чого б вони знову сюди пробиралися? – Він аж потилицю чухав. – Хіба що військові за ними в лісі слідкують, – розмірковував над її натяками. – Чи й не тікали нікуди, тут і кружляють поночі? Може, не ліс треба чесати, а село? – аж підняв брови від здивування.

Сам розглядав Мар’янине обличчя, яке підфарбовувало сонце і грало маленькими вогниками в очах.

– Дуже прошу тебе, не бери з собою Тимофія і не говори йому нічого. Він хворий, поробить трохи в колгоспі і лежить, то спина в нього болить, то в животі. Відбили щось йому, мабуть. Ніяк не можемо його на ноги поставити.

– Та він з виду вже й так герой. Якби був здоровий, сам би їх піймав. А ти не хвилюйся, йому говорити не стану. Може, там нікого й не буде, а ми тут усіх сколотимо.

Максим збирався йти, але Мар’янин погляд не відпускав його. Він її давно бачив у селі, ще коли вона заміж збиралася. На той час у нього вже три сини росли, а потім – чи то доля така була, чи радянська влада пройшлася по ньому, як сама захотіла, – після голоду і війни від сім’ї залишилася тільки стара мати та найменший син. «Скільки всього позаду…» – аж мурашки по спині бігти починали, коли минуле зринало.

– То правда, що в тебе сина в армію забирають? – не могла вона витримати його погляд.

– Так, залишусь без помічника, думав, що по осені, а вони весною надумали. Уже з військкомату приїжджали. Стара мати лише на призьбі під хатою сидить, отже, сам я на господарстві залишусь.

– У такий час – і сам. Тітка Настя каже, що жінки тобі проходу не дають, то вибирай та женись. – Вона намагалась усміхнутися, а засоромившись, опустила голову.

– Якби я тебе покликав, ти б пішла? – Він уже давно опанував себе, тепер у голосі відчувалася чоловіча наполегливість.

Густий рум’янець залив Мар’янині щоки. Вона ховала свої натруджені немиті руки, терла їх за спиною одну об другу, не знаючи, що відповісти.