Розділ 2

– Годі вам! – Вона аж відступила. – Хіба ж я про те… Думала про свою корову та про дітей. А ви одразу про геройство та про те, хто кому життя врятував.

Усе ж слова діда Кирила дзвеніли в її вухах. «Невже могло загинути так багато людей?» – накручувалося в голові. Поки намагалася все зважити, тіло ніяк не могло побороти страшну колотнечу, яку спричинила та звістка. Може, і встояла б на ногах, адже сільські жінки мають міцні нерви, все ж Григорій взяв її під руку.

– Пізно нервувати, – Сава намагався додати словам жартівливого тону. – Усе минулося. Тепер треба діло довести до кінця. А для наших селян це, мабуть, і буде закінченням війни.

Мар’яна тричі глибко вдихнула повітря і, здається, повністю оговталася. Коли поверталася, знову думала про Ольгу, про Михайла Адамовича та про малого Мишка, життя якого минулої ночі також було на волосині від смерті.

Згодом порозходилися й інші, а дід ще довго стояв біля своєї хати. Він і далі переповідав про нічні пригоди, тільки починав тепер з вечора – з того часу, коли Мар’яна зустрілася з листоношею. Гурт усе збільшувався, бо гнали корів до череди. І вже перед обідом про завершальну військову операцію всі знали.

Цього ж ранку Мар’яна пішла до церкви, було велике свято – Вознесіння Господнє. На службі молилася, бо щось не було спокою в її душі. Молилася не тільки за себе, а й за всіх родичів, просила Божої благодаті й для всіх односельців. Отець Федот цього дня чомусь не поспішав і правив службу довго, як у давні часи, а в кінці ще й виголосив надзвичайну промову, теж як колись. Розповідав мирянам, як Христос протягом сорока днів не раз з’являвся апостолам, навчав їх тайнам Царства Божого, запевняв, що скоро на них зійдуть дари Духа Святого і вони будуть проповідувати Слово Боже по всьому світу. Стверджував, що перші християни не боялися переслідувань, за віру свідомо йшли на мученицьку смерть.

Чомусь ці останні слова дуже врізалися в її пам’ять і вона їх повторювала всю дорогу, коли поверталася. Збиралася зайти до Ольги, підтримати її після такої страшної ночі, разом з тим взнати про все. Ще біля церкви почула, що не розписав їх Ігнатович, лише пообіцяв після того, як піймають її Дем’яна. Але дійшовши до центру, побачила біля сільради автомобіль і групу людей, серед яких була й Ольга.

– Забирай свого Дем’яна куди хочеш! – кричав на неї Ігнатович. – Нащо він мені здався! Ти з ним жила, тобі й ховати. Викиньте їй у дворі, – наказував військовим, які були біля машини. – Не хоче хоронити, то нехай собаки його тягають! – ніяк не міг вгамуватися.

– Ради Бога, тільки не везіть його у двір до Михайла Адамовича! Він тут до чого? – просила Ольга. – Везіть у двір до спаленої хати, якось поховаю.

– Розвозити я не стану, – заперечив військовий. – Забирайте їх на підводу і розбирайтеся тут самі, – той теж, мабуть, любив командувати.

Люди все підходили до сільради й цікавилися в Ігнатовича, що ж усе-таки сталося?

– А що пояснювати? Собакам – собача смерть. От вона їх і настигла. – Той з радістю розказував. – Коли виїхали за Горвище, наші бандити надумали втекти, вони ж мастаки в цьому ділі. Дем’ян розв’язався і вдарив солдата-охоронця, який на кузові з ними їхав. Розв’язав інших, але втекти їм не дали – перестріляли, як куріпок у полі. Один Іван зостався цілий, бо того розв’язати не встигли.

Люди шуміли, переказуючи новини. Гурт збільшувався. Підходили сюди з різних вулиць.

– А ось і Никифорович під’їхав. Грузіть йому на підводу! – кричав Ігнатович до військових.

– Та не кидайте ж їх як собак, люди все-таки. – Никифоровича теж нерви колотили. – А ви допоможіть, чого стоїте, роти пороззявляли! – Це вже він на березівських роззяв. – Треба ж поховати. На фронті й німців хоронили.

– А то ти багато бачив, що там на фронті було, на печі сидячи, – гримнув на нього Ігнатович. – Правда, я забув, ти ж на печі не сидів, а німцям служив, значить, і ці тобі не чужі! – умів він не лише душу, а й усе нутро вивернути. – Зараз ще зятька твого на машину прихопимо, потім і до тебе доберемося. А поки що вези дружків своїх куди хочеш, хоч одразу на кладовище в одну яму! Чого стоїш як укопаний? Команду виконуй! – В Ігнатовича аж слина з рота летіла, але за доволі сильним вітром не дуже чути було людям, про що це він там.

У цей час машина загуркотіла, люди розступилися, і вона швидко поїхала на Мар’янину вулицю.

– Кажуть, поїхали ще когось забирати, а потім у район повезуть, – перемовлялися чоловіки. – Про кого то він, Ольго? – питали, бо вона неподалік була.

– Сама не знаю, – махнула вона рукою та побігла за возом, на якому повезли Дем’яна.

Розгублена Мар’яна, теж до пуття нічого не зрозумівши, поспішила на свою вулицю за машиною. Бігла бігом по стежці, по піску серед дороги, потім городами навмання, аби тільки швидше, бо серце колотилося все сильніше, а з голови чомусь не виходили слова отця Федота: за віру йшли на мученицьку смерть. Після Ярощуків вулиця була рівною, і вона одразу помітила машину, яка стояла біля Тониного двору. «Коли свідків збирають, то чому до Тимофія, він же нічого не бачив? – промайнуло в голові. – Треба спішити, нехай до Максима заїдуть та до Харитона, і до діда Кирила можна, там усе і взнають. Можливо, й моє слово зайвим не буде», – думала, вже добігаючи.