Розділ 2

– Нарешті! – зраділа Горпина. – Сльози швидко приведуть серце і нерви в порядок. Чим хворіти, краще вставай та чоловіка зустрічай! Бачиш, додому вже добрався! – одразу наказувала, аби допомогти їй збавитися від того проклятого неврозу. – Добрався, слава Богу! Радість то яка! – терла і вона очі.

Тримаючись за Тимофія, Антоніна повільно злазила, невпевнено ступала ногами на підлогу, навіть погодилася випити Горпинині ліки, а згодом почала і про Тимошку розказувати. Хотілося їй і про свої страждання повідати, як вона щодня на дорогу ходила, як виглядала. Але тільки-но починала, як він її спиняв.

– Не треба все зараз, залиш його на потім. У нас буде ще багато часу для розмов.

Часто згадуючи цю хату, тепер він переглядав навіть дрібниці – відро з водою на табуретці і металевий кухлик біля нього, за ним стіл кухонний і довгий мисник аж до вікна. Ті самі фотокартки в рамках над вікнами, ікони в святому кутку. Не було лише рушників; познімавши у війну, Тоня вирішила, що повісить їх, як повернеться Тимофій. Йому приємно було бачити все на своїх місцях, бавитися з малим сином, ловити погляд Тоні, слідкувати за Горпиною Петрівною, як вона поспішає зігріти йому воду та зварити суп. Навіть здалося, що він тут був увесь час. А все, що сталося, залишилося далеко позаду.

Поки в печі потріскували дрова, він їв кусок домашнього хліба і запивав теплою водою, а коли сонце тільки-но почало викидати з-за обрію свої промені, вимитий і переодягнений у чисту одежу Тимофій сидів біля столу і збирався снідати.

Саме в цей час відчинилися двері, і на порозі з’явилася Мар’яна.

– Братику! – аж налякала всіх своїм голосом. – Як відчувала, що ти повернувся. Серед ночі навіть збиралася прийти, але у вас не світилося, – припала до його плеча. – Чому ж худий такий, кашляєш дуже? – розглядала його змучене обличчя. – Що сталося з тобою, Тимошо? – допитувалася, не перестаючи плакати. Вона й сама не знала, чого більше в її сльозах – радості чи жалю. – Ти ж у нас завжди такий здоров’як був! – припускала, що він прийде не таким, як до війни був, але побачити його старим дідом у тридцять три роки – таке й на думку не спадало. – Невже зовсім голодував, що так знесилів? – знову обіймала та мацала його кістляву спину.

– Ось перестань, – спинила її Горпина. – На домашніх харчах він швидко поправиться, – смикала Мар’яну за куфайку, яку та й не збиралася знімати, бо в хаті було ненабагато тепліше. – А ми ще й курочку заріжемо та борщику наваристого приготуємо, – Горпині все ж хотілося надати зустрічі радісного вигляду, тому вона, подаючи до столу гарячий суп, посміхалася. – Їж спокійно, а ви, сороки-білобоки, не заважайте, – збиралася навіть гримнути на жінок. – Тепер від вас він нікуди не дінеться, – сама все кидала на них косяки, аби перестали плакати.

Тимофій ніколи не скаржився на апетит, сьогодні також – накинувся на їжу і з’їв майже цілий горщик.

– Оце розійшовся! – стукав дерев’яною ложкою. – Варіть заново, Горпино Петрівно, бо незчувся, коли й до дна добрався, – задоволено витирав свою бороду.

– То не біда, зараз зваримо, – раділа вона. – Чисть, Тоню, картоплю, час і тобі до роботи ставати, – сама придивлялася, чи твердо вона на ноги стає, аби знову не впала.

– То де ж ти був так довго? – Мар’яна здогадалася, що брат відтягує ту розмову, але дізнатися їй усе одно хотілося.

– Знаю, що тепер декілька разів розказувати доведеться, а бажання повертатися до тих подій зовсім нема. – Його стомлені очі ледь виглядали із запалих очниць.

Усе ж, помовчавши трохи, розпочав:

– Гнали наші війська японця, а в розвідників своє завдання було. Перед самим кінцем пішли на останнє, тільки довести його до кінця, як це завжди було, не вдалося. Піщана буря збила нас з напрямку, і ми заблукали. Там і так переходи були дуже важкі, а тут – у пустелі без води і їжі… – Він знову замовк.

Тепер Мар’яна пошкодувала, що змушує його пригадувати, вона зрозуміла й так – він ледь вижив. Але Тимофія вже було не спинити.

– Гризли кору з чагарників та дерев, їли якесь коріння, інколи падали і лежали годинами без пам’яті. – Він після кожного речення заходився глибоким кашлем. – Було нас шестеро, а повернувся сам, навіть не зрозумів одразу, що запізнився аж на два тижні. Коли добрався до кордону, думав, що мене зустрічатимуть, дадуть пити таі їсти, а вони наділи наручники і кинули до в’язниці. Давай я про свою військову частину питати, а вона вже на Союз поїхала. – Він пересів ближче до грубки, намагаючись нагрітися біля неї.

– Я зараз розтоплю, – клопоталася Горпина. – А якщо хочеш, то лізь на піч. Черінь уже, мабуть, тепла.

– Потім переправили до Хабаровська.

Здається, він уже не тут, а там – нічого не чує, інший погляд, інші очі. А перед ним – пустеля, невеликі піщані горбики, які назавжди сховали його товаришів від цього світу, і неймовірне здивування, коли взнав, що був на чужій території.