Розділ 1

– Ну й дурень ти, до чого додумався. Це ж треба! – Штовхнула його руками.

Хотіла навіть плюнути в обличчя, бо й душу перевернув своїми словами. Стрималася лише тому, що всередині ніхто не протестував, навпаки – причаївся десь у куточку і збирався погодитися.

– Хоч і темно, але нічого їх розпускати. – Сердитий дядько Михайло вже збирався вдарити її по руках. – Чим більше німець вистріляє хохлів, тим совєтам краще. – Для неї це було просто відкриттям. – І про таке думав. Самим потім менше роботи буде, бо не вірю, що все зміниться. Не вірю, і все. – Здавалося, що він говорить крізь сльози. – Ми мов зайві на цій землі. Розумієш? – Трусив її за плечі, так йому хотілося, щоб вона погодилася з кожним його словом.

– І правда! Ні одному, ні другому не нужні. – Горпина кусала свої губи, тільки б не закричати.

– Думаєш, Михайло мовчить, то нічого й не розуміє? – Він уже відчув, що вони на одному боці. – Оточили містечко рано-вранці та давай усіх на вулицю виганяти, а ті спішать, думають, що перевірка документів. – Він ніколи не був таким красномовним, і вона його слухала з відкритим ротом. – Заганяли німчугани людей, мов худобу на бойню, – групами по 50 та по 100 чоловік: кого в школу, кого в церкву, в клуню, колгоспну контору, ресторан. Убивали з кулеметів, потім палили, було й живцем, як про Улянину дочку розказували. І треба ж було тому Ступаку заручників із в’язниці визволяти? Із-за двох чоловіків усе зчинилося. А що? Командирові партизанського взводу все дозволялося. Правда, хто б не пішов, коли там сини рідні? Ще й дружину перед тим німці розстріляли. Врешті хлопців своїх він усе-таки визволив, сам тільки втекти від кулі не встиг. Але дорого його сини людям обійшлися!

– Ой як дорого! – хитала і вона головою. – Сім тисяч старих і малих? – знову повторювала ті цифри, які відтепер залягли в її пам’яті надовго. – Що ж тоді на фронті творилося, коли в окупації нікуди було подітися ні від чужих, ні від своїх? – Тепер її мозок швидко складав усе до купи. – Ми ще раніше від Корюківки могли полягти чи погоріти. До цих пір не можу зрозуміти, як уціліли, – і тоді, коли Костя помічника коменданта вбив, і коли партизани пальне зірвали та пограбували. Наші люди тільки тепер отямлюються та кажуть, що чудо сталося. Думають, що Лаврентій за нас молився. Інакше й наші б кістки на попелищах валялися. Буде він лежати біля Феодосія в Чернігові, ось подивишся. – Вона вже давно вбачала в ньому непросту людину. – А що, навіть святий Миколай колись простолюдином був.

– Чи й не чудо! На початку то було, німець тоді ще не знав, як себе вести, а це ось – першого і другого березня, уже їм жарко у нас стало, – аналізував дядько Михайло минулі події. – За Корюківку кажуть так: такої трагедії світ ще не бачив. – Зараз він повторив те, що сказали партизани після тієї гарячої німецької каральної операції. – Правда, світ, може, й не бачив, а нам різне доводилося. Ти тільки того… – спинився, придивляючись до Горпини, – не кажи нікому, бо, може, що й не так.

– Бач, тепер і ти назад, сказав і налякався. Теж мені козак. А слово не горобець, вилетіло, то не піймаєш. – Їй зовсім не хотілося замовчувати таке велике лихо.

– Чого мені боятися? – Хоча і вважав Михайло себе сміливим, але з часів розкуркулення та страшного голоду постійно хтось його стримував. Він сердився на себе, але вуста часто самі неначе зціплювалися. – Ти не храбрися, – відповів їй, – того, що сталося, все одно не вернеш. Іди та своє роби. Он тебе вже серед дороги виглядають, – буркнув та знову, ставши тим мовчазним Михайлом, якого вона знала, повернув назад.

Антоніна, зустрівши Горпину Петрівну ще на вулиці, щось прошепотіла їй на вухо, і жінки швидко пішли до хати. Ще не переступивши поріг, Горпина почула нові крики і схопилася за голову.

– Тихо, Надю, тихо, бо піду назад. Голівочка й без тебе на шматки розривається. Ну, і що ж ти, моя дитино, виробляєш, усю сорочку на собі порвала? Заспокойся, це тільки початок, – витираючи її мокре обличчя, лагідно примовляла. – Давай помолимося Матері Божій, вона заступниця наша, – вклала в її руку маленьку іконку. – Багато діток народилося з нею, вона дуже давня, ще моя бабуся з нею пологи приймала. Народимо й ми, – запевняла. – Я все приготувала, все знаю, зі мною тобі нічого боятися. Он і Тоня не так давно народила. У неї там така причина була, можливо, вона тобі й розповідала, але тоді я дуже боялася за неї. Ти б бачила, як вона мужньо все витерпіла. Що й говорити – жінка партизанського командира! – Сказавши таке, Горпина швидко замовкла, пригадавши недавню розмову з Михайлом.

Вона й сама часто над тим думала, але чомусь не вірила до кінця, списуючи все на розбійників, яких часто люди теж за партизан приймали. Сьогодні мов полуда з очей спала. «Чому ж ми зайві на цій землі? Між двох вогнів потрапили. Чим же все скінчитися може? Невже всіх у могилу зведуть?» – навіть таке крутилося на думці. Приголомшена, вона ходила по хаті, то поглядаючи на Тоню, то відволікаючи перелякану Надю, яка не переставала тремтіти. Але дійсно – це був лише початок. Коли прокричали перші півні, породілля вже марила, крутила головою на мокрій від поту подушці, поривалася вставати, після чого безсило падала назад. Усе частіше Горпина ловила себе на думці, що і Надя божеволіє. «Дві труни може бути за одну ніч… Не доведи Господи!» – молилася й за Уляну до самісінького ранку.

– Який страшний погляд! Чому він на мене так дивиться? Мені страшно… – Її навіть лякав Надин божевільний погляд, який вона кидала по хаті. – Я молоденька, а він здоровий і ситий, – різко переходила на шепіт, ніби комусь на вухо. – Як звуть питає… – застигло на мить обличчя нерухомо. – Надя!!! – закричала на всю хату. – Куди мене тягнете? Я не хочу! Я поранених спасати мушу! Он їх скільки! – тремтіла вона, ніби й зараз виривалася з чиїхось цупких рук.

– Господи! І ця помирає, – ледь сказала Горпина. – Отче наш! Іже єсі на небесі. Да святиться ім’я твоє, да прийдєт царствіє тває, да будєт воля твая… – поспішала читати молитву.

– Не чіпайте мене, ви п’яні! То й що, що генерал! – знову кричала Надя на всю хату. – Мені боляче! Мені… Мамо!..

– Царю небесний, приіді і вселіся в ни, і очисті ни от всякія скверни… – читала Горпина вже наступну.

– Я застрелю тебе. – Надя різко перейшла на страшний шепіт. – Ви ґвалтівник, а не герой, – підняла праву руку і ніби цілилась у когось біля дверей. – Ти не прокинешся, ти більше ніколи не прокинешся, – шепотіли її до крові покусані губи. – Не можу, не можу натиснути, – знову тряслася в гарячці. – Тоді й мене вб’ють. Вони тут, вони за дверима, його охороняють. А хто тепер я? – намагалася схопитися, потім впала на подушку і зовсім стихла.

– Тоню, давай удвох, пропаде ж дівка, – і собі тремтіла Горпина. – Мені ще такого не було. Треба рятувати хоч дитину. Я зараз рушником видавлю, а ти приймай її на свої руки, іншого виходу в нас немає. Тягни за ніжки, як теля в корови, тільки потихеньку, я вже давно намацала, що не голівкою піде. Приймай, не бійся… – не замовкала Горпина, бо не могла обійтися без помічниці. – От молодець! От яка ти молодець! – підхвалювала, і в самої тремтіли руки. – Нарешті хлопчика ми піймали! – ледь тримаючись на ногах, доводила свою справу до кінця. – Тепер бризкай святою водою та швидше повертайся, дитя вже мити треба, – підганяла Тоню, яка витирала рушником їхні змучені обличчя, подавала теплу воду та хвилювалася, щоб вистачило сил у них обох, адже до ранку вони дуже заслабли. Але втома відступила, тільки-но дитинка почала кричати. Спинившись, вони дивилися на те пташеня, у яке Бог якраз вдував душу. Розплющила очі й Надя.

– Нехай покричить, нехай усім розкаже, що народився, заодно легені розправить. Ми поморилися, а йому найтяжче було на світ Божий потрапити. Здається, всі впоралися, – примовляла Горпина, розглядаючи малюка. – Слава Богу, все на місці, і ніжки довгі та стрункі, тож хороший воїн буде. Ще й понеділок сьогодні, а з нього світ починався, – її обличчя торкнулася надзвичайна радість. – Як назвеш його, Надю? Михайликом би треба. Скільки подій у нас із цим празником пов’язано! – придивлялася до неї і знову не могла зрозуміти – чи повернулася свідомість, чи й зараз ні? – Синок гарний, у тебе пішов: і носик такий, і навіть пальчики на ручках, – знала Горпина, яким ключиком відкрити серце матері, тому й використовувала весь свій життєвий досвід. – Це він зараз синюватий, бо старався дуже, а через місяць таким красивим стане – не впізнаєш, через два – уже агукати до тебе буде, у три голівку триматиме, а в чотири почне на ноги спинатися, – її не полишала надія, що вона все ж виведе Надю з того стану своїми словами. – Годуватимеш його; жінка найщасливіша, коли дитинку свою груддю годує. – Помітивши, як Надя усміхнулася, вона полегшено зітхнула. А коли вимучена породілля заснула, обнявши рукою загорнуте немовля, Горпина й собі примостилася на лежанці. Один Бог знав, що вона була найщасливішою, прийнявши ще одне дитя Боже.

По обіді, залишивши породіллю на Антоніну, попрямувала додому. Зайшовши у двір, побачила Мар’яну, яка поралася в хліву.