Розділ 1

– Ви як хочете, а я піду, поплачу біля нього та попрощаюся, він мене не раз із села до партизан возив і возом, і саньми. Бідовий був хлопець, справжній боєць. Заодно в сільраду зазирну, на того антихриста подивлюся, який теж брав участь у чорній справі. Чи подуріли, чи озвіріли, чи на війні крові надивилися, то тепер зі своїми воюватимуть? Що ж це коїться? – горювала Горпина.

– Не ходіть. Уже нічим не допоможете, – продовжувала умовляти баба Проня. – Усі на фронт пішли, а вас знову захистити нема кому, заберуть – і все. Пригадайте, як перед війною було – слово боялися сказати. Так надіялися, що прийде нове життя, та якби старе не повернулося. – І вона взяла під руку свого Саву.

– Мабуть, ваша правда. Подивитися можна, а сільраду – обійти десятою дорогою, – зваживши все, порадила й Мар’яна.

Отак вагалися деякий час, потім напоїли Ванька Горпининими ліками, занесли дрова, які було прив’язано до воза, і розтопили грубку. Про знайомого Сашка-партизана говорити не переставали. Тому, залишивши біля хворої дитини Дуню, яка більше не хотіла мерзнути на вулиці, вирушили до центру. А там приєдналися до невеликої групи людей, які стояли недалеко від колишньої комендатури. На шибениці, що залишилася в спадщину від німців, у хромових чоботях висів молодий парубок з чорним чубом. Люди хрестилися, коли підходили, і хрестилися, коли відходили. Довго там ніхто не затримувався і ні про що не розмовляв. Лише мати стояла і час від часу хустиною терла своє почорніле від горя обличчя.

– Ой, лишенько! Отаку мученицьку смерть прийняти! – вирвалося в Горпини. – Може, ти за наші гріхи постраждав! – почала причитати. – Та як же ми в холод тебе в лісі виглядали, а ти нам і хліба, і до хліба привозив! Та в кого ж на тебе рука піднялася!.. – Сама все на сільську раду поглядала.

– Оце так йому віддячили за добрі справи, – не міг промовчати і дід Сава, душили і його чиїсь руки. – Ще подивимося, куди поїхали ті троє. Не вірю, що на фронт. Багато лиха вони наробили ще під час колективізації, здавалося, що й земля таких носити не зможе. А вони, бач, вивчилися, керувати стали, та коли довелося захищати свою землю – до німця побігли, але й тому до кінця служити побоялися. Тепер задумали через чужу кров сухими з води вийти! Іроди окаянні! – Він тер свою шию та все щось ковтав. – Тримайся, Галю, твій син героєм був. Правду не сховати, колись усе одно всі взнають, – хоч якось хотілося йому втішити бідну матір.

– Матінка Божа теж плакала за своїм сином, коли його на хресті розпинали. Плач і ти, бо у твого сина свій хрест, – додала й Горпина. – Бог забрав його у своє військо, такі сміливі і йому потрібні! Мабуть, і там війна йде, – сама глянула на похмуре небо і задумалась.

Ще в лісі їй здавалося, що за ними слідкують з неба – то закриють від ворога, то допомогу надішлють, коли вони вже помирати збираються. Часто була впевнена – всі воюють і на землі, і на небі.

– Ходімо додому, а то біля вас багато люду зібралося, – уже не вперше просила баба Проня. – Ходімо, діду, ти перший день як удома. Боюся за тебе і за всіх нас боюся. Забирай дівчат, годі їм причитати, – вона вже благала, бо зовсім не вірила, що серед них немає тієї людини, яка через п’ять хвилин, а то й раніше про все доповість новому начальнику. «Не всі те роблять з власної волі, але ж роблять», – пригадувала ще довоєнні чутки про п’яту та десяту хату в селі.

Поверталися мовчки, кожен думав про своє.

Дійшовши до двору, дядько Михайло пішов пиляти привезену колоду, а дід Сава заговорив на буденні теми. Мар’яна знову почала бідкатися за дрова.

– Не хвилюйся, ми з Михайлом сьогодні ще раз з’їздимо та поночі привеземо, бо завтра вже ніхто нам коня не дасть, раз нова влада в селі є, – пообіцяла Уляна.

– Багато хто хотів скористатися безвладдям, а воно не вийшло. Збиралися до лісу деякі чоловіки землянки розбирати для хати, а їх усіх на фронт забрали, не дали і дня вдома побути, – сказавши, дід Сава, поглянув на Мар’яну.

– То, мабуть, у Тимохи такі плани були? – здогадалася вона.

– Так. Якби привезли, то потім і без нього склали б, але що говорити, коли нічого не вийшло. Воювати ще треба. – Він скрушно хитав головою.

– Нічого, я почекаю, дощ за шию не капає. Закінчиться війна, тоді й зробить, аби живий зостався, – ще біля повішеника вона думала про свого брата Тимофія, а потім цілий вечір.

В’язка дров трохи зігріла холодне повітря, і діти напилися гарячого чаю, але спати полягали знову не роздягаючись, бо на теплій лежанці Мар’яна поклала хворого Ванька. Сама сиділа над ним та знову співала свою колискову.

У неділю вранці рано,

Кінь вернувся осідланий,

Вийшла з хати стара мати,